Розділ 17: Нагорода та розрахунки

Свіжий нічний повітря вразив легкі, коли Арсен вибрався з похмурої пащі підвалу на поверхню. Ніч уже здавала свої позиції: на сході небо бруднилося похмуро-рожевим відтінком, немов хтось розлив на горизонті дешеве вино. Його люди вже чекали зверху, стомлені, але пильні. І вони були не самі.

Біля зруйнованої брами стояла міська варта — півтора десятка чоловік у простих, але чистих кольчугах з гербом міста. Вони стояли нерухомою, напруженою лавою, руки міцно стискали руків'я зброї. Їхні погляди, поєднання тривоги та обережності, ковзали по закривавлених обладунках Арсена. Один, з нашитим на наплічник знаком командира застави, відділився від лави.

— Що за ситуація? — голос пролунав різко. — Нас тривожили крики, вибухи. Поясніть присутність озброєних людей біля маєтку отця Габрієля.

Арсен повільно, майже втомлено, провів долонею по обличчю, змиваючи липкий пил, сажу й піт.

— Під цими каменями був осередок скверни. Маєток служив для темних ритуалів. Дитина була призначена на жертву. Ворог знищений. Дитина жива. Ось і все.

Командир застави кивнув, оцінно окинувши поглядом гігантську постать Горна, що ніс на руках загорнуту в плащ дівчинку, мовчазних легіонерів і священника Корвіна з обличчям, вкритим брудом і напругою. Він віддав наказ охоронцям заблокувати периметр і чекати вказівок зверху.

Година тягнулася повільно. Сонце вже золотило верхівки дахів, коли вулицею наблизилася процесія з трьох закритих карет у супроводі кінних вартових. З першої ступив мер Леонід — його обличчя Арсен вже знав. Поруч, на півкрок позаду, ніби тінь, рухався його помічник, голова міської розвідки Демітрій. Колишній воїн, кремезний, приземкуватий; його обличчя було картою випробувань — сітка дрібних шрамів. Але головним були очі. Невеликі, сірі, скануючі, вони поглинали все навколо з холодною, хижацькою пильністю.

За спиною мера, мовчазним клином, стояли його особисті охоронці. Їхні погляди блукали не по присутнім, а по темних кутах, по дахах — вони контролювали простір.

А потім прибуло духовенство. На чолі групи блідих і збентежених священиків стояв архієрей Інокентій. Його старість була не зігнутою, а холодною, монументальною. Фіолетова оксамитова ряса, тяжка від золотої вишивки, ледве не гнула його тонкі плечі. На грудях лежав масивний золотий хрест — не символ віри, здавалося, а якорь влади. Його обличчя було восковою маскою спокою. Лише в очах жевріли полум'я зневаги, холодного розрахунку й глибокої, кісткової пихи.

Дивлячись на нього, Арсен відчув різкий, нудотний спалах дежавю. З пам'яті сплив образ з іншого життя: могутній патріарх, що благословляв війни з золотих палаців, поки народ гинув. Кирило. Інокентій був його двійником у суті: та сама фальшива побожність, та сама жадібна до влади душа, прихована за личиною благочестя.

Ще мер не встиг заговорити, як Інокентій виступив уперед. Його голос, сухий і дзвінкий, порізав повітря навіть глибше за меч.

— Що це за беззаконня? Напад на священну власність! Це — святотатство! — худий палець, ніби клинок, вказав на Арсена. — Затримайте їх, пане мер! Вони осквернили святе місце!

Арсен не поспішав. Він дав ситуації вистоятися, насититися напругою. У цю мить уперед ступив Корвін. Блідий, з підбитими очима, він все ж горів чистим, праведним гнівом. Вклонившись мерові, він став між Арсеном і архієреєм.

— Ваша світлість, перед вами — Герой. Арсен. Саме він, не жаліючи життя, вирвав з серця нашого міста пухлину скверни. Осередок, на чолі якого стояв священик Габрієль. Я бачив алтар своїми очима. Бачив жертву. Бачив демонів. Без нього сьогодні Пекло виривалося б на наші вулиці. Дитини б не стало.

— Брехня! — скрикнув Інокентій, і його воскова маска тріснула, відкривши гримасу справжнього обурення. — Клевета на убрання Господнє! Я не вірю жодному слову цього… бродяги! І цього відступника! — слово полетіло в бік Корвіна, наче плювок.

Тим часом Демітрій не стояв на місці. Мовчки, лише обмінявшись з мером миттєвим, зрозумілим лише їм поглядом, він обійшов руїни. Його хижі очі читали історію бою, ніби відкриту книгу: вивернуті двері, сліди на землі, закутані в полотно форми. Він зазирнув у темряву підвалу, окинув оком двір, засіяний обпаленими уламками. Його оцінка була швидкою, точною, без зайвого руху. Повернувшись, він нахилився до вуха Леоніда і прошепотів кілька коротких, лаконічних фраз. Мер слухав, не моргнувши оком. Лише на мить, коли Демітрій замовк, в очах Леоніда промайнула спалахом не лише підтверджена інформація, а й щось інше — лють. Глибока, холодна лють людини, якій нахабно нагадали про її власну сліпоту.

Опанувавши себе, мер повернувся до Арсена. Голос його став офіційним, кованим зі сталі.

— Пане Арсен. Місто визнає ваш подвиг. Завтра, будь ласка, ввійдіть у мерію — ми обговоримо деталі та ви отримаєте належне. — Він зробив важливу паузу. — Крім того, згідно зі статутом про боротьбу зі скверною, майно, здобуте при ліквідації її гнізда, є законним трофеєм переможця. Цей маєток — тепер ваша власність.

Інокентій аж затремтів. Білість його обличчя могла б зрівнятися з мармуром.

— Яка зухвалість! — вирвалося у нього, і в голосі вже не було контролю, лише сирий гнів. — Це не «трофей»! Це — земля Господа! Священна! Ви не можете просто…

— Священна земля? — голос Леоніда раптом став низьким і небезпечним, наче грім перед бурею. Він обернувся до архієрея, і тепер його погляд був таким же холодним і невблаганним, як погляд воїна в бою. — Якщо це земля церкви, отче Інокентію, то як ви допустили, аби вона перетворилася на кубло скверни? Чи, можливо, церква не лише знала, але й була співучасницею того, що тут коїлося?

Удар був прямим і смертельним. Інокентій зблід ще більше, губи його посиніли, запінились.

— Ми… ми, звісно ж, нічого не знали! — вимовив він, але в голосі тепер дзвенів щирий, тваринний страх. — Але закон…

— Що ж, — перервав його мер, ніби поступливо, але насправді — забиваючи останній цвях. — Тоді пропоную таке: церква сплатить герою компенсацію за його «військову здобич». Вважайте це… штрафом за недогляд. Сума у п'ятдесят тисяч золотих здається справедливою. Що скажете, пане Арсен? — Він звернувся до героя, одночасно кидаючи виклик Інокентію і чітко окреслюючи кордон влади у місті.