Розділ 15: Зустріч у бесідці

Сонце вже повільно піднімалося над маєтком, розливаючи м'яке золоте світло по доглянутій території. Повітря було прозорим і свіжим, з легким холодком, що нагадував про наближення осені. Біля озера, серед тіні столітніх дубів та плакучих берез, стояла акуратна кам'яна бесідка. Вона була круглою, зі стрункими, оздобленими гравіюванням колонами та високим дахом із старої червоної черепиці, яка виглядала мов намисто, яке час трохи пожував, але не зміг знищити. Її виклали ще давні майстри, але Марк вже встиг навести в ній лад: вимев пил, витер камінь, вичистив від пташиних гнізд. Тепер вона пахла вологою каменем та свіжістю. Поруч із лавками висадили кілька квітучих кущів жасмину, які додавали затишку та легкий, солодкуватий аромат.

Арсен сидів за круглим столом, зробленим із цільного відшліфованого гранітного каменю, холодним на дотик навіть у сонячному промінні. Його дерев’яне крісло, з різьбленими ручками у вигляді лев'ячих голів, було зручним і масивним — мабуть, залишок від попередніх, більш багатих господарів. На столі стояв глиняний глечик із запашним трав'яним чаєм, а поряд — кілька простих келихів та плетений кошик, накритий рушником. Під ним ховалися булочки — робота дружини коваля. Вони були пухкі, з рум'яною скоринкою, посипані цукром, а всередині — мед, кориця та лісові ягоди. Їхній теплий, солодкий аромат плив у повітрі, змішуючись із запахом чаю та квітів.

До нього підійшов один із охоронців, схилився так, щоб не затуляти огляд території, і шепнув:
— Пане, прибув священник Корвін. Чекає біля вхідних воріт, як ви й наказували.

Арсен не відриваючись від погляду на гладь озера, де грало сонце, легенько кивнув:
— Проведи його сюди.

За кілька хвилин до бесідки зі стежки, обкладеної камінням, увійшов Корвін. Звичне світле обличчя, яке завжди випромінювало спокійну, немов із середини, доброзичливість, тепер було стомленим, хмурим, злегка сірим. Очі, зазвичай наповнені тихим, усмішеним світлом, ніби погасли, мали втрачений, туманний блиск. Його простий, світло-сірий ряса був чистим, але неохайно застібнутий, наче одягався він наосліп. Постава, завжди пряма, тепер була злегка згорблена, немов під вагою невидимої ноші.

Арсен уважно на нього подивився й підвівся з крісла. Рух був плавним, але швидким.
— Корвіне, прошу, сідай. Пригощайся чаєм, він ще теплий. А булочки... у нас тут вийшло не погано, — він відсунув рукою друге крісло навпроти себе. — Що трапилося? Твоє обличчя сьогодні розповідає історію, яку не треба озвучувати словами.

Священник мовчки сів, налив собі чаю в келих, руки йому тремтіли ледь помітно, від чого рідина хлюпалася. Він узяв одну з булочок, поклав на тарілку, але не їв, лише розминав пальцями. Погляд його був спрямований у далечінь, за озеро, мовби він ще не повернувся з тих місць, звідки прийшов.

Корвін сидів у тиші, притримуючи долонями чашку, ніби шукаючи в її теплі втраченого спокою. Нарешті він промовив, і голос його, зазвичай м'який і певний, був хрипким, зламаним:
— Вони зникають, Арсене… Люди. У нетрях, де я служу. Вже кілька тижнів... час від часу хтось не повертається додому. Спочатку — дорослі, ті, кого ніхто не помітить: старі жебраки, самітники. Міська варта плескала плечима. Тепер... тепер почали зникати діти. А цієї ночі… — він зробив дуже глибокий вдих, ніби збираючись пірнути. — Цієї ночі зникла Дана.

Він зупинився, схилив голову так низько, що чуб сівих волос впав йому на лоб. Його плечі затремтіли.
— Вона була мені… як донька, — прошепотів він, і це був шепіт, сповнений такої болючої ніжності, що аж стискало серце. — Сирота, як і більшість там. Але… вона була іншою. Світла дитина. Добра, щира. Вона мала щось… наче дар. Я бачив це — як вона інстинктивно, без навчання, могла заспокоїти плач, як її маленькі пальці ніби знали, де прикласти просту примочку, щоб подряпина загоювалася швидше. Від неї йшла теплота. Я вчив її молитися, вчив добру, вона ловила кожне слово. Вона приносила мені воду, допомагала годувати хворих, знаходила для кожного ласкаве слово. Я вже збирався оформити папери, узяти її під офіційний захист церкви. А тепер…

Сльози, гіркі й безсилі, скотилися йому по щоках, він не намагався їх приховувати, витирати. Вони просто текли, змиваючи сірість з його обличчя.
— Я все облазив… усі льохи, всі руїни. Я питав кожного, кого міг знайти в тих халупах. І… нічого. Ніхто не бачив, не чув. Жодного крику, жодного уривка одягу. Наче земля розкрила пащу й поглинула її без сліду.

Арсен мовчав. Його пальці, широкі та з потовщеними від зброї суглобами, стискали холодну кам'яну поверхню столу, аж нігті побіліли. У його погляді, зазвичай спостережливому та контрольованому, з'явився різкий, холодний вогонь.
— У нас є шанс дізнатися більше, — промовив він тихо, але так, що кожне слово звучало наче удар клинка по каменю. — Ті двоє, яких спіймали цієї ночі на нашій території. Можливо, вулична крихта знає щось, що не знає ні церква, ні варта.

— Можливо… — тихо, ледь чутно, кивнув Корвін, підводячи голову. У його засльожених очах спалахнула слабка, відчайдушна іскорка надії.

Вони підвелися майже одночасно й пішли вздовж озера, потім через підвір'я, де селяни, припинивши роботу на мить, з повагою відступали з дороги, до клітки, що стояла біля кузні. Арсен ішов упевненою, широкою ходою, священник — трохи згорблений, але вже випроставши плечі, немов набравшись сили від рішучості свого супутника.

Корвін зупинився за кілька кроків від клітки, уважно вдивляючись у обличчя полонених, освітлені косим сонячним променем, що пробивався крізь грати.
— Я знаю їх, — тихо сказав він, ніби самому собі. — Це Рікко і Малий Бен. Сироти з вулиці Сльоз. Я ще пам'ятаю їх малими… вони жили в ящику під сходами старого шинку, спали, притулившись один до одного, нагріваючись, як цуценята. Ніхто не хотів брати їх у притулок. Вони… не жорстокі. Просто навчилися виживати. Крали, так. З їдалень, з ринку. Але ділилися з іншими дітьми, з тими, хто слабший. І ніколи — я це відчував у сповіді — ніколи не проливали крові.