Глава 11: Історія Горна

Тут почалась його розповідь.

Горн народився в одному з племен огрів — і з перших днів був не такий, як інші. Його мати померла при пологах. Батька він не знав. У племені хотіли його вбити як “неблагословенного”, але бабуся — стара шаманка, зупинила це. Вона сказала, що це воля богів, і що його життя має значення.

Дитинство було важким. Його цькували, знущалися, звинувачували в усьому. Але Горн ніколи не ламався — завжди давав відсіч. Лише бабуся була йому опорою. Вона навчала його — і мудрості, і бою. Навчила дихати в ритмі серця, тримати холодний розум у гарячому бою. Відкрила йому стародавній секрет родового стилю — коли сила і швидкість поєднувались у смертоносній техніці.

Але одного дня бабуся померла, і незабаром на плем’я напали найманці. Бій був лютий. Горн бився до останнього, але його взяли в полон — він був надто... почалось його рабство.

І от тепер — він тут.

Коваль уважно слухав, і нічого не казав про жаль чи співчуття. Лише поклав руку Горнові на плече.
— Тепер ти серед інших. Ми всі тут зібралися не за волею долі, а за вибором. Життя ще триває, Горне.

Огр мовчки кивнув. Уперше за довгий час його обличчя стало трохи спокійнішим.

До огра та коваля, які вже доїдали вечерю, підійшов Арсен. Його постава була впевненою, погляд — серйозним, але спокійним. Він мовчки глянув на обох, і коваль підвівся, вклонившись з повагою.
— Ковалю, — заговорив Арсен, — на території є стара кузня. Потребує ремонту, але з основного все вціліло. Біля неї — будиночок зі складом і навісом. Якщо хочеш, можеш облаштувати там дім для своєї родини.
— З радістю, — відповів коваль, помітно оживившись. — Я подивлюся, що потрібно. Усе, що зможу — полагоджу.
— Повідомиш Маркові, — кивнув Арсен. — Він подбає, щоб усе необхідне доставили. Але насамперед оглянь вхідні ворота. Вони ледве тримаються. Потрібно їх укріпити.

Коваль кивнув і вже збирався йти, коли звернув погляд на огра:
— Чи можна він… буде зі мною? Житиме поруч і допомагатиме. Сильніших рук я не бачив, та й хлопець він, здається, надійний.

Арсен поглянув на велетня, що спокійно сидів і мовчки дивився в багаття.
— Можна, — відповів він. — Але не забувай: він насамперед боєць. І коли настане час, він піде зі мною.
— Розумію, — сказав коваль і поплескав Горна по плечу. — Йдемо, друг.

Огр повільно підвівся, але Арсен підняв руку:
— Зачекай. Я хочу з тобою поговорити.

Коваль коротко кивнув і, не ставлячи запитань, рушив у бік воріт. Горн лишився, злегка нахиливши голову. В його очах не було страху — лише уважність.
— Сядь, — сказав Арсен і сам опустився на колоду навпроти. Деякий час він мовчав, вивчаючи обличчя свого нового підлеглого.
— Я чув твою історію, — нарешті промовив. — І бачу, що ти не такий, як ті, кого я зустрічав до цього. Багато сили — але вона не дикість. А якщо так, то ти можеш бути частиною мого загону. Але не просто як м’язи. Як воїн. Як особистість.

Горн мовчав, але в його очах з’явилося ледь помітне тепло.
— Твоє ім’я? — запитав Арсен.
— Горн, — коротко відповів огр. Його голос був глухим, трохи хрипким, але не грубим.
— Добре, Горн. Віднині ти не раб. І не просто тяглова сила. Якщо хочеш — зможеш стати справжнім бійцем у моїй команді. Але це — вибір. І доказом твого вибору буде не сила, а вірність. Не мені — а меті.

Горн не відповів одразу, але злегка нахилив голову. Це був знак згоди. Мовчазної, але щирої.

Огр не відповів одразу. Він ніби вагався, поглянув у темряву за межі табору. Арсен помітив цю паузу, і в його голосі з'явилася м’якість:
— Щось тебе тривожить. Розкажи. Все. Не лише про дитинство. Розкажи, що з тобою було далі, після того, як ти потрапив у рабство.

Горн кивнув повільно. Сів на колоду навпроти Арсена. Його руки вперлися в коліна, погляд був спрямований у землю. Та голос був чітким.
— Після того, як мене взяли в полон… мене кинули до клітки, побитого й голодного. Там я пробув кілька днів, поки мене не купила одна молода леді. Вона була не схожа на інших. Не боялася мене. І не кричала. Вона… була світлом. Вродлива, з м’якими рисами обличчя, з глибокими очима кольору неба перед дощем. Вона говорила спокійно, навіть лагідно, і дивилася так, наче я був людиною. А не чудовиськом.
— Вона привезла мене до свого маєтку. Годилася зі мною, як з рівнею. І, що найдивніше… вона була магинею. Справжньою. Її сила лилася з серця, не з жадоби. Вона навчала мене — і тілу, і духу. Давала мені розуміння сили, контролю над нею. Я навчився використовувати свою міць у поєднанні з магією бою. Там я вперше відчув, що таке дім.

Огр зробив паузу. Його щелепа напружилася.
— Але довго щастя не триває. Був один… гнилий чоловік. Сусід, старий і злий. Зовні — як слизький вуж. Усередині — гірший. Йому не потрібна була вона — лише її землі, слава й маєток. Він просив її руки, не раз. Вона відмовляла. І тоді він затаїв злобу.

Горн спохмурнів.
— Коли ми поверталися з походу до пусток, її сильно поранили. Вона ледве жива була. І якби не я… вона б померла. Я закрив її від останнього удару. І сам упав. Та ми вижили. Але тоді цей сусід ударив. Зі своїми найманцями. Поки ми були знесилені, він вирізав усіх у маєтку. Її теж забрав. Я бачив, як він поніс її… як жертву. І тоді мене вдруге закували. Знову — клітка. Ринок. До того моменту, як прийшов ти.

Арсен мовчав. Довго. Його погляд став жорсткішим.
— Ти знаєш, куди він її забрав? — спитав.
— Ні. Але я бачив руну на його плащі. Чорний символ. Кола в колі… з оком у центрі.

Арсен стишено зітхнув. Тепер усе стало зрозуміло.
— Це знак прислужників демонів. Той, хто носить його — не просто зрадник. Це нечистий, що віддав себе силам Порожнечі. Коли прийде час, Горн… я знайду його. І ми разом знищимо те, чим він став. Але не заради помсти — а заради очищення.

Огр підвів голову. У його очах загорівся вогник.
— Дякую, — промовив він. Але цього разу — не як раб. Як воїн.