Розділ 6: Герой у місті

Ворота міста Лумінаріс розчинилися повільно, під зосередженим поглядом озброєної варти. Караван із важкими возами — покоцаними, але вцілілими — під’їхав до пункту перевірки. Торел, змучений, проте гордий, звернувся до старшого охорони — сивого, кремезного чоловіка з гострим поглядом і мечем на поясі.

— Торел із Валдрану! — гукнув він, піднявши руку. — Повернувся живим… і не сам.

Старший охоронець спершу мовчки вдивлявся у постаті загону, що супроводжував купця. Легіонери в темно-червоних плащах стояли злагоджено, мов вишколена когорта. Їхні обладунки носили сліди недавніх боїв, а в поглядах читався досвід і холодна впевненість. На чолі загону стояв Арсен — високий, спокійний, з дивною, майже відчутною силою в очах.

— Хто це з тобою? — суворо спитав охоронець.

— Це Лорд Арсен, герой, — відповів Торел. — Він врятував мій караван і знищив банду, що тероризувала цей тракт. Без нього ми б сюди не дісталися.

Охоронець ще раз уважно подивився на Арсена, після чого кивнув молодому посильному. — Про це має дізнатися мер. Герої не щодня з’являються в Лумінарісі.

Менш ніж за пів години прибув сам мер міста. Це був чоловік трохи за п’ятдесят — підтягнутий, з прямою поставою. На ньому був темний плащ із вишитим гербом Лумінаріса — золотим сонцем над горами. Його очі, розумні й дещо втомлені, все ж блищали живим інтересом. За мером ішли троє охоронців у броні з блакитною оздобою та жезлами міської варти.

— Лорде Арсене, — промовив мер, підходячи ближче, — радий вітати героя в нашому місті. Те, що ви зробили з тією бандою… — він ледь усміхнувся. — Це не лише врятовані життя, а й відчутна користь для Лумінаріса. Вони серйозно шкодили нашим торговельним шляхам.

— Я діяв за покликом обов’язку, — спокійно відповів Арсен.

— І саме тому вам належить нагорода. Згідно з міським законом, кожному герою, що довів свою гідність, надається тимчасове право користування маєтком на території міста. Це стара традиція. Окрім того, за знищення банди вам призначено три тисячі золотих. І… — мер зробив легкий уклін, — дозвольте подякувати особисто.

Арсен кивнув. — Я діяв не заради золота. Але підтримка стане в пригоді.

Після короткої розмови мер додав:

— Маєток є окремою територією. Місто не має права втручатися в його внутрішні справи. Він підпорядковується лише вам. Від вас очікується лише підтримка Лумінаріса в ситуаціях, де потрібна сила героя. Усе інше — на ваш розсуд.

Після офіційної частини Арсен подякував Торелу за співпрацю.

— Я щиро вдячний тобі, — сказав купець, витягуючи важкий мішок. — Тут дві тисячі золотих, як ми домовлялися. А якщо тобі знадобиться допомога — мій брат Морал торгує на головному ринку. Назви моє ім’я — він підтримає.

Арсен з легкою усмішкою потиснув йому руку. — Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

У супроводі чиновника мерії Арсен разом із загоном вирушив до маєтку.

Територія, що належала героям, виявилася великою. Високий кам’яний мур, колись міцний і величний, у кількох місцях заріс мохом, плющем і бур’янами. Ковані ворота стояли напіввідчинені, навіс над ними тихо скрипів від вітру. Металева брама, прикрашена старими емблемами, мала тріщини й вм’ятини, проте все ще трималася.

За воротами простягався занедбаний парк. Доріжки заросли, квітники перетворилися на хащі дикої зелені. Старі липи, каштани та дикі вишні росли без догляду, переплітаючи гілки й створюючи густу тінь. Повітря було вологим, насиченим запахом прілого листя.

Найбільше враження справляло озеро. Воно блищало на сонці, хоч і було частково затягнуте лататтям та очеретом. Вода залишалася прозорою, а на березі, майже в центрі маєтку, височіла кам’яна бесідка. Її арки зберегли вигадливу різьбу, а колони були вкриті давніми символами сонця й вітру.

Арсен зупинився перед бесідкою й глибоко вдихнув. У пам’яті спливли образи Ватикану — місць, які він колись бачив на Землі. Аура цього місця була схожою: спокійною, відстороненою, ніби поза владою звичайних людей.

Будівля самого маєтку була середнього розміру, з каменю світло-сірого відтінку. Черепичний дах у кількох місцях просів, але несучі стіни залишалися міцними. Фасад заріс диким виноградом, вікна були закриті дерев’яними ставнями. Було видно, що тут не ступала нога людини багато років.

Поруч розташовувалися інші споруди: кузня з обваленим димарем, господарські приміщення, бараки для воїнів. Усе потребувало ремонту, але залишалося придатним до відновлення. Простору вистачало і для загону, і для тренувань.

Та найбільшу увагу Арсена привернув арсенал. Кам’яна будівля майже без вікон, з високим дахом і єдиними дверима, вкритими магічними символами. Вони пульсували м’яким синюватим світлом навіть удень.

— Це арсенал, — пояснив чиновник. — Відкрити його може лише Герой — носій браслета. Відтоді як попередній герой зник, ніхто так і не зміг увійти всередину.

— Зник? — перепитав Арсен.

— Кажуть, він пішов в один з осколків світу. Подорожі між уламками — одне з призначень героїв. Його більше не бачили вже двадцять років.

Арсен подивився на двері. Ледь помітний дотик до браслета змусив символи спалахнути яскравіше. Та він не став відкривати арсенал. Ще не час.