Глава 5: Караван у тривозі

Ранок був ясним, повітря — насичене ароматом хвої та диму від нічного вогнища. Загін Арсена рухався вузькою бічною дорогою, якою, за словами братів-мисливців, можна було дістатися до міста швидше, хоч і з більшими ризиками — шлях був небезпечним.

Саме мисливці, які пішли вперед на розвідку, першими побачили караван. Вони повернулися до Арсена з тривожними обличчями. — Великий караван, але людей мало. Схоже, на них недавно напали, — повідомив старший з братів.

Арсен кивнув, і загін звернув з лісової дороги до тракту. Коли вони вийшли на ширшу дорогу, перед ними постала колона з повозками, навантаженими скринями, мішками з зерном, тканиною та бочками. Вершники, яких було не багато, явно охорона, миттєво виступили вперед, підіймаючи списи й щити. Їхні обличчя були змучені, кілька з них мали рани, на обладунках — плями крові. Ці люди нещодавно пережили бій, і їх було помітно менше, ніж потребував би такий караван.

Арсен підняв руку, наказуючи своїм зупинитися. Легіонери, брати-мисливці й зброярі стали напоготові, але без загрози. Арсен вийшов уперед разом із кількома своїми людьми, спокійний і впевнений, у сяйві ранкового сонця, що падало на його броню.

— Ми не розбійники, — промовив він гучно, твердо. — Я — Арсен, Лорд герой. А ви?

З-поміж вершників виїхав чоловік років під п’ятдесят, з поставою досвідченого воїна і купця водночас. Його очі — проникливі, живі. Обличчя вкрите легкою сивиною, волосся прибране в короткий вузол, борода доглянута. Його голос був твердим, з баритонною глибиною.

— Я Торел із Валдрану. Торговець, якого вже тричі намагалися вбити, — сказав з легкою посмішкою, в якій бриніла іронія. — Але ще живий. І шукаю сильного союзника. Бо йдемо тією самою дорогою, схоже.

Він уважно подивився на Арсена, на його людей. Побачив дисципліну, зброю, обличчя воїнів, які нещодавно вийшли з битви. — Нас атакували розбійники, кілька миль на південь. Професійно, з засідки. Ми відбилися, але ледве живі. І знаємо, що вони десь поруч. — Торел видихнув. — Але у вас є сила.

— Я пропоную разом, якщо ж вам до міста. До найближчого міста — три дні. Разом ми зможемо вистояти. Я оплачую харчі — маємо запаси. Вони пережили напад, на відміну від частини моїх людей. І, якщо доведете нас до міста — я заплачу. Дві тисячі золотих, і жоден з ваших не буде голодним. У мене слово торговця — і на ньому тримається моя честь.

Арсен уважно вивчив чоловіка, відчув через браслет його щирість. Це був не боягуз, а людина, яка знає, як вижити. Його харизма, сила волі й готовність платити за безпеку — робили його цінним союзником.

Арсен кивнув. І загін рушив далі — тепер поруч із караваном.

Купець з каравану, сповнений тривоги, почав розповідати про свій шлях до великого міста — Лумінарісу. Це місто було справжньою перлиною на карті краю: величезні кам’яні споруди, вулиці, що мерехтіли від сотень ліхтарів, розкішні базари, де гомін продавців і запах спецій створювали неповторну атмосферу. Лумінаріс був торговельним центром, що об’єднував численні шляхи і караванні траси. Мер міста — чоловік середніх літ, з благородною поставою і сивиною на скронях, відомий своєю мудрістю та справедливістю, заслужив повагу навіть серед найжорсткіших купців. Купець часто мав справи з ним і лише добрі слова говорив на його адресу — мовляв, той уміло тримає лад і забезпечує безпеку для всіх, хто торгує в Лумінарісі.

Та все це було далеко не таким безпечним, як здавалося. Караванщик зізнався, що недавно на них напала банда — раніше дрібна і слабка, що полювала лише на неохоронені каравани. Однак зараз ця банда осміліла, збільшилася чисельно і стала набагато агресивнішою. Караванщик пожалкував, що не взяв із собою більше охоронців і купців — тоді, можливо, вони уникнули б неприємностей. Тепер же він усвідомлював свою недалекоглядність, що дорого коштувала.

Ввечері караван розбив табір на одному з перевірених стояків — місце було огороджене і добре охоронялося. Строге чергування і досвідчені караули забезпечили спокійну ніч, без жодних пригод. Вранці, під ранковим сонцем, вони рушили далі.

Брати-мисливці з загону Арсена тим часом розвідували околиці. Через кілька годин один із них, молодший брат, повернувся з тривожною звісткою: попереду на них чекала засідка — близько сотні бандитів, озброєних мечами, списами та іншою зброєю. Арсен негайно наказав бути напоготові, не даючи паніці поширитися серед людей.

Караванщик, що почув це, скинув маску самовпевненості і почав помітно нервувати. Та впевнена постава Арсена, спокійний голос і строгий погляд повернули йому впевненість. Цей чоловік і його воїни — не просто розмовляють, а діють, і караванщик відчув, що йому можна довіряти.

— Не піднімайте зайвого шуму, — тихо попередив Арсен. — Ворог не повинен дізнатись, що ми знаємо про нього.

Через кілька кілометрів вони підійшли до пагорба — ідеального місця для засідки. Мисливці підтвердили підозри.

Тим часом, ззаду каравану раптом почався галас — близько двадцяти вершників ворога скакали прямо до них. Вершники були дужі, одягнені у шкіряні обладунки, з загостреними списами і короткими мечами та луками, їх обличчя ховали хустки, очі палають злобою.

Арсен швидко зрозумів: це відволікаючий маневр, щоб відірвати увагу від основної сили ворога. Він наказав караванщику віддати своїм людям наказ стримувати цих вершників, а сам відправив двох зброярів і синів лісника підтримати охорону каравана.

Бій почався. Арсенові мисливці мітко стріляли з луків, вибиваючи вершників із сідла. Ворог змушений був перейти до ближнього бою, де до бою приєдналися зброярі — стріляючи з арбалетів. Шестеро вершників вже лежали мертвими, ще четверо пали від болтів з арбалетів. Охоронці каравану почали тіснити ворога.

Та саме в цей момент із-за пагорба вилізла основна сила — не менше сотні бандитів. Караванщик і його люди охоплені жахом — такої чисельності вони не очікували. Але Арсен залишався холоднокровним.