Глава 1: Перехід крізь смерть

Глухий гуркіт вибуху рознісся по зруйнованому місту. Вулиця тряслася від артилерійського обстрілу, а повітря тремтіло, насичене гаром, пилом і криками поранених.

Це була війна — не конфлікт, не непорозуміння, а жорстокий, кривавий напад Росії на мирну Україну. Вогонь і залізо обрушилися на міста, де ще вчора діти йшли до школи, люди поспішали на роботу, старенькі поралися на подвір’ях. Тепер ці вулиці перетворилися на пекло.

Поліцейський Арсен, затиснувши автомат, допомагав евакуйовувати цивільних. Він витягував з-під завалів жінок і дітей, які гинули під вогнем. Матір, що затуляла собою дитину. Старий, який не хотів залишити фото дружини. Кровожерливі обстріли не щадили нікого. Арсен більше не був просто охоронцем порядку — він став солдатом, бо не міг залишатися осторонь.

Ті, кого вдалося врятувати, плакали мовчки. Без сліз. Лише дивилися спустошеними очима. І кожен такий погляд рвав щось усередині нього.

Нарешті він опинився за розбитим бронетранспортером, затиснувши зброю в руках. Його обличчя було вкрите потом, сажею й кров’ю — не лише ворожою. Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Кожен вибух зливався зі стогоном землі.

І раптом — тиша.

Мить.

Світ застиг.

Сліпучий спалах білого світла залив усе довкола. Час зламався. Простір розірвався. Вогонь зник. Крики затихли.

Залишилось тільки серцебиття — глухе, надривне, важке.

І... порожнеча.

Земля зникла. Арсен падав. Не тілом — свідомістю. У темряву. У ніщо.

Він прийшов до тями на коліні.

Пісок. Каміння. Розпечене повітря, що пахло попелом і металом. Небо — затягнуте криваво-червоним серпанком. Ні сонця, ні хмар — лише тьмяний світ, схожий на світанок після масштабної пожежі.

На ньому була форма мультикам, бронежилет. За спиною — автомат із трьома магазинами, пістолет при боці, дві розривні гранати на ремені.

Довкола — поле бою.

Лицарі. Блиск лат у кривавому світлі. Десятки воїнів у середньовічних обладунках, прикрашених гербами і символами. Вони билися плечем до плеча, формуючи щитову стіну, але темні істоти нависали над ними.

Це були демони — чорні, шипасті, з розпеченими очима. Їхні тіла змінювались, наче дим або рідина, але м’язи були залізними, удари — смертельними. Вони кидалися, роздирали, трощили лицарські лати, рвали людей на шматки.

Посеред лицарського строю — один воїн вирізнявся. Його срібні лати сяяли, навіть у мороці, меч був великим, як двері, обличчя прикривала маска-гривка. Він командував, віддавав накази, прикривав поранених. І саме він бився з головним демоном — істотою, чия шкура світилася зсередини розпеченим залізом.

Командир захищався від важких атак, але сили залишали його. Демон переважав. З кожним ударом срібний щит тріщав, а потім — розлетівся на друзки.

Арсен не вагався.

Він вихопив обидві гранати і жбурнув їх у скупчення дрібних демонів. Потужні вибухи відкинули кількох, інших — розірвало. У рядах демонів почалася паніка.

Це був шанс.

Він підняв автомат, прицілився в головного демона — і відкрив вогонь. Перший магазин — розряджено. Частина куль відскакує, інші пробивають. Демон здригнувся, але не впав. Другий магазин — гільзи сипались на гарячий пісок. Демон захитався. Третій — останній.

Кулі прорвали магічний щит. Вогонь і темний дим вивергалися з ран. І ось — демон обернувся на Арсена, заревів і кинувся вперед.

Автомат клацнув — порожній.

Арсен вихопив пістолет. Один постріл — в око. Другий — в інше. Третій — між очі.

Демон зупинився. Завмер.

І впав.

Тіло гепнулося об землю. Повітря задрижало.

Тиша.

Аж раптом — чорний згусток вирвався з грудей демона і вдарив у груди Арсенові.

Біль.

Холод, що проникає в самісіньку душу. Вибух знань, символів, відчуттів. Перед очима — алхімічні формули, назви трав, стародавні руни. Він стискав зуби, серце билося в скаженому ритмі.

А тоді — спокій. Ясність. Знання. Пам’ять про рецепти зцілення, відновлення, посилення сили, витривалості, швидкості. Арсен став носієм дару, який переходив від демона до переможця.

Він стояв. Над ним здіймалося криваве небо. Внизу — поле, вкрите мертвими демонами.

Срібний лицар, уже поранений, уперше підвів погляд. В його очах — не лише подив, а щось глибше: віра.

Арсен важко дихав, у руках — порожній пістолет, бронежилет вкритий попелом і кров’ю. Але він стояв.

І знав — це лише початок.

Поля бою були мовчазні. Над ними повис густий серпанок диму й попелу. Понівечені тіла, сліди магії й крові змішалися в моторошну мозаїку руйнування. Сонце сховалося за хмарами, ніби й саме відвернулося від жаху, що стався.

Бій закінчився. Багато воїнів загинуло. Вижило лише десять. Вони були ветеранами, загартованими боями, але зараз — тяжко поранені. Деякі з них лежали з відірваними руками чи ногами, вкриті потом, кров’ю та болем. Стогін і хрипіння лунали серед тиші.