Розділ 15

Родіон

Он воно що. А я то думаю, чому це останніми днями Василь так дивиться на мене, наче хоче поглядом стерти з лиця землі. Виявляється він думає, що я коханець його дружини.

Сикло. Він вважає, що я сплю з Поліною, але навіть не наважився підійти і висловити свої претензії. Чи в морду би засадив, чи що. А він лише очима стріляє.

А от вигнати дружину з дому не побоявся. Всі ознаки нікчемної людини — перед беззахисною жінкою він герой, а от зустрітись віч-на-віч зі справжнім суперником — несила.

Це не вчинок чоловіка. І за це я його ще більше зневажаю.

Їдемо мовчки. Час від часу поглядаю на Поліну. Вона напружена, вигляд стомлений. В очах відчай. І не дивно. Залишитись на вулиці, без підтримки, зрадженою рідною людиною. Ще й від подруги пішла, не зрозуміло чому.

Добре, що вона наважилась мені подзвонити. Тепер вона буде захищена. Я буду поруч.

- Чому ти не залишилась у подруги, поки не знайшла де жити? - не можу втриматись від запитання. Хочеться знати хоч щось про неї, а вона мовчить.

- Це складно, - відвертається, ще гірше замикається у собі.

Ця її поведінка мене хвилює і наводить на неприємні думки. Та нічого не можу вдіяти. Зараз я здатен їй допомогти. Можливо з часом вона довіриться мені.

Вона не питає, куди ми їдемо, поки ми не зупиняємось біля багатоповерхівки нового житлового комплексу. Квартиру я тут купив два роки тому, але досі не переїхав. Спочатку залишався у будинку батьків, бо хворіла мама, потім не хотілось покидати батька одного. Тепер квартира знадобилась. Лише залишається якось вмовити Поліну тут жити. Відчуваю, що буде пручатись.

Горда і вперта.

Чарівна.

- Що ми тут робимо? - озирається, коли ми виходимо з машини. Надворі сутеніє, але можна розгледіти нові будівлі і красивий двір. - Тут живуть люди, які здають квартири?

- Щось типу того, - усміхаюсь і йду забирати з багажника її невелику сумку. Невже в ній усі її речі?

- Попереджаю, - зустрічаюсь з її схвильованим поглядом. - У мене немає грошей на дорогий варіант. І якщо чесно, на середній теж. Але я розраховую на нову зарплатню. А ще днями я маю отримати аванс у супермаркеті. Може ти домовишся, щоб я заплатила завдаток, а решту потім віддам. Усі зазвичай вимагають за два місяці наперед.

- Розберемось, - кажу сухо. - Тобі все одно треба десь жити. Не ночувати на дворі.

Вона важко зітхає і опускає погляд додолу. Ледь помітно киває, погоджуючись.

Веду її до під'їзду.

Піднімаємось до потрібного поверху без проблем. Але як тільки зупиняюсь навпроти дверей і дістаю з кишені ключі, Поліна змінюється в обличчі.

- Це твоя квартира? - округлює на мене очі. - Ні, я не піду до тебе додому. Це неправильно. Я так не можу.

Вона намагається забрати в мене сумку і втекти, та я притримую її, притиснувши спиною до стіни. Міцно тримаю за плечі, схиляюсь так близько, що вловлюю її приємний аромат. Ох, як чарівно вона пахне. Хочеться схилитись ще ближче, до ледь привідкритих губ, але її перелякані очі стримують.

- Не роби дурниць, Поліно, - промовляю спокійно. - Ця квартира пустує два роки. Я тут не живу. А тобі треба десь переночувати. Я не можу залишити тебе надворі.

- Чому ж не можеш? Залиш, - голос її тихий, несмілий. - Я якось сама розберусь.

 Справді? І куди ти підеш? На вокзал? - скептично цікавлюсь.

Вона міцно стискає губи і відвертає голову. Напевно про це думала. О ні, я цього не допущу. Як би не пручалась.

- Я не хочу бути тягарем, - тихо шепоче. - Дарма сказала тобі, що не маю де жити.

- Правильно зробила, що сказала, - легенько струшую її за плечі, щоб глянула на мене. - Поліно, я хочу тобі допомогти. І нічого навзаєм не прошу. Ходімо всередину, інакше я занесу тебе туди силоміць.

Вона ще ширше округлює очі. Дивиться збентежено, з хвилюванням. А ще я бачу в них іскорку вдячності. Що б вона не казала, вона хоче, щоб їй допомогли.

Відпускаю її і відступаю. Краще триматись на дистанції, бо чим ближче підходжу, тим сильніше хочу її торкатись.

Відмикаю замок і настіж відчиняю двері, чекаю, поки вона сама зайде перша. Мовчки спостерігаю за її несмілими кроками. Чому вона така злякана і невпевнена у собі? Невже шлюб з Василем на неї так подіяв? Чи вона завжди була такою?

Ловлю себе на тому, що хочу знати про неї все. З часом сподіваюсь так і буде.

У квартирі затхле повітря, тут я вже дуже давно не був. Ще пів року тому приводив сюди дівчину, з якою зустрічались декілька місяців. Нічого серйозного, лише легка романтика і секс.

- Треба відчинити вікно, - коментую, замкнувши двері на замок.

Поліна вловлює мої дії, але мовчить. А я ховаю ключі в кишеню, щоб раптом не втекла.

Несу її сумку у спальню, кладу біля ліжка і відразу прямую до вікна, відсуваю тюль, настіж відчиняю вікно. Розвертаюсь на тихі кроки Полі.

Дівчина стоїть біля дверей, невпевнено розглядає кімнату, переминається з ноги на ногу.

- Тут дуже красиво, - каже тихо.

- Купував вже з ремонтом і нічого не переробляв. Можливо, коли житиму тут, тоді щось зміню.

- На мою думку все і так досить стильно, - червоніє.

Їй сподобалось і це добре.

Дозволяю собі короткий час помилуватись нею. Красива, навіть зараз, коли сильно нервує. Її очі блищать, щоки палають, а губи привідкриті, наче готові до поцілунку. І чому я постійно зупиняюсь на них? Бо хочу їх спробувати на смак, але не можу. Поки що.

- Почувайся як у дома, - підходжу до неї і вловлюю її аромат, коли проходжу повз. - Зараз включу тобі холодильник і іншу техніку. Але продуктів нема, треба буде з'їздити в магазин.

Іду на кухню, вона слідує за мною. Тиха наче мишка, намагається бути непомітною. Поки все вмикаю у розетку, відчуваю на собі її прискіпливий погляд. Декілька раз оглядаюсь на неї, а вона відводить очі.

Соромиться і це так мило.

- Ось кавомашина, мікрохвильова, посудомийна машина, мультиварка, - показую їй, що все працює.