Розділ 13

Як приємно спокійно полежати в гарячій ванні. Ніхто не стукає в двері і не кричить, щоб я виходила. Василь не любив, коли я надовго зачинялась у ванній кімнаті і тому постійно йому туди треба було, як тільки зайду я.

У Люби все досить мирно. Ніхто ні на кого не злиться, не підганяє, не вимагає якихось обов'язків. Я дивлюсь, як вона з чоловіком живе і дивуюсь. Ніколи не думала, що так можна. У моїх батьків злагоди ніколи не було — батько завжди був незадоволений, мама завжди істерила. А одного дня він просто пішов, знайшовши собі кращу дружину.

Вода вже майже вистигла, а шкіра побабчилась. Треба вилазити, а то пущу коріння.

Після намокання у ванні з морською сіллю почуваюсь задоволеною і розслабленою. Спускаю воду, прибираю все за собою і обв'язавшись великим рушником, виходжу.

І в коридорі натрапляю на Андрія, ледь не збивши його з ніг.

- Ох, пробач, - ніяковію і прикриваюсь руками, помітивши як його погляд ковзнув тілом до оголених ніг. - Не думала, що ти так рано прийдеш.

- Звільнився раніше, - прочищає горло, продовжує не соромлячись мене розглядати. - А в тебе сьогодні вихідний?

- Так, вирішила трохи розслабитись, - усміхаюсь.

- Це теж треба. Почувайся як в дома.

- Мені справді незручно, що я так довго затрималась у вас.

- Поліно, живи скільки тобі треба, - наближається і кладе руку на оголене плече.

Я завмираю, не очікувала, що він до мене торкнеться. Хоч Андрій і дивиться зараз в очі, але поруч з ним все одно відчуття, наче роздягає поглядом. Я ж так майже гола, а він не поспішає йти. Тому перша відступаю і ховаюсь у кімнаті.

У Люби живу майже тиждень. Так вийшло, що досі не можу знайти житло, щоб підходило мені по фінансах. Оплачувати щось дороге з зарплати касирки не можу. А дешевого не так вже й багато.

Я вдячна подрузі за допомогу. Але останнім часом помітила незвичну увагу з боку її чоловіка. Він часто затримує на мені погляд, намагається зайвий раз торкнутись, чи пройти занадто близько. Це бентежить. Я наче не даю приводу і намагаюсь триматись сухо, та все одно почуваюсь сковано в його присутності.

Як ось зараз. Я не сподівалась, що він повернеться, інакше б одягнула халат, перш ніж вийти з ванної кімнати.

Телефон відволікає від думок.

Дзвонить свекруха.

Серце б'ється швидше, а всередині з'являється неприємне відчуття. Що вона хоче? За всі ці дні Василь так ні разу не подзвонив, наче я вже не існую для нього. Може вона буде вмовляти, щоб я повернулась? А як я повернусь, якщо мене вигнали?

- Алло.

- Поліно, я не сподівалась від тебе такого, - починає обурливо. - Ти зрадила Василя? І він мовчав, лише сьогодні зізнався.

- Я не зраджувала, - кажу занадто голосно, щоб до неї дійшло. - Вашому сину набрехали і він повірив сусідці, а не дружині. Ви знаєте, що він вигнав мене з дому? Його навіть не цікавить як я.

- Звичайно, у нього дірка в серці. Він страждає. Я сьогодні до нього приїхала, а він весь блідий, нещасний. Ти принизила його, розтоптала почуття. Те, що він тебе вигнав, це найменше, що він міг зробити.

- Яка ви добра жінка, - задихаюсь від обурення. - Ви напевно задоволені, що так сталось. Спекались мене.

- Мені неприємно бачити сина в такому стані. Але не буду приховувати, що вважаю, що так краще. З часом він заспокоїться і життя його налагодиться. А ти невдячна. Він піклувався про тебе, а ти он як вчинила. Напевно зараз розважаєшся зі своїм коханцем...

- Та пішла ти в дупу! - кричу. Руки від злості трясуться і я ледь втримую телефон.

- Культурою ти ніколи не відрізнялась. Тримайся від сина подалі, не псуй йому життя.

Вона вимикає, а я шоковано дивлюсь на згаслий екран. Важко дихаю в очах темніє і ноги ледь тримають. Невже це все насправді? Свекруха показала справжнє ставлення до мене. Напевно чекала такої миті і нарешті дочекались.

- Все гаразд? - у кімнату заглядає Андрій, а потім без запрошення заходить. - Поліно, ти бліда мов стіна.

Він підхоплює мене за плечі і допомагає сісти. А мені справді стало погано, бо нарешті остаточно дійшло, що вороття нема. Це кінець. Моєму шлюбу кінець. І якось треба жити далі.

Тільки як?

- Поліно, що з тобою? Тобі принести води? - чую голос Андрія крізь туман.

Піднімаю на нього погляд, сльози заважають нормально бачити.

- Ні, все нормально, - кажу стримано. - Просто посварилась з колишньою свекрухою.

Він сідає поруч і поправляє волосся на моєму обличчі, повільно закладає пасмо за вухо. Дивний жест, хіба так має бути? Відчуваю, що він сидить занадто близько і різко забуваю про свекруху.

- Викинь з життя цих дурних людей, - говорить підозріло лагідно, схилившись до мене ближче. - Вони не варті твоїх нервів і сліз. Ти будеш щасливою. Тобі буде краще без них.

- Ти маєш рацію, - мій голос тремтить. - Та не так просто все забути. Ми жили не один рік.

- Розумію, - киває і раптом кладе руку мені на коліно. - Тобі просто треба відкрити серце для нових стосунків і тоді ти швидко забудеш про колишнього.

Раптом усвідомлюю, що я досі лише замотана у рушник, а чоловік моєї подруги сидить занадто близько, говорить заспокійливі слова і торкається оголеного коліна. Тривожні дзвіночки дзвенять наповну і я напружуюсь усім тілом.

- Дякую, Андрію, за підтримку, - кажу стримано і відсуваюсь від нього. - Ти маєш рацію. З часом все мине і я згадуватиму все як страшний сон.

- Не дякуй, я радий тобі допомогти, - він знову підсувається і його рука тепер лягає на стегно. - Можеш мені поплакатись, якщо хочеш.

- Краще не треба, - намагаюсь забрати його руку, але він міцно вчепився у моє стегно. Гладить вище добирається до краю рушника.

- Чому ж? Ми самі. Не бійся, - заглядає в очі.

Боже, невже він думає, що я справді хочу його звабити? Хіба я давала привід?

- Андрію, ти чоловік моєї найкращої подруги, - в горлі пересохло, тому говорю захриплим голосом. - Припини.