Розділ 12

- От свиня, - обурюється Люба, наливаючи у чашки чай. - Вигнати дружину на вулицю через якісь нікчемні плітки.

- Уявлення не маю, що вона йому нарозповідала, - знизую плечами.

Я вже переплакала декілька раз і тепер очі напухлі і печуть. Сліз вже нема, але все одно час від часу схлипую.

- Що б не казала, це не виправдання. Невже своєї голови на плечах нема? - шипить. - Так можна все життя жити чужим розумом. Ти ж його не зраджувала. Він має вірити тобі.

- Не зраджувала, - повторюю і охоплюю долонями гарячу чашку, яку поставила переді мною подруга.

Ми сидимо на кухні і я розповіла їй все як було. Мене досі трусить і не віриться, що чоловік вигнав з дому. Навіть уявити не могла, що Василь на таке здатен.

- Нікчема твій Василь, ось що я скажу, - промовляє сердито і сідає напроти. - Це не чоловічий вчинок. Знає, що тобі немає куди йти і навіть не задумується де ти будеш ночувати. Ну ляпнула сусідка, посварились, розійшлись би по різних кімнатах. Навіщо виганяти? Цим він що хотів показати, яку владу має над тобою?

- На емоціях і не таке зробиш, - бурмочу, втупивши погляд у чорний чай.

Гаряча рідина заспокоює і руки вже хоч трохи мене слухаються.

- Я сподіваюсь, ти не збираєшся його виправдовувати, - шипить на мене подруга.

Підводжу на неї стомлений погляд, а вона незадоволено стискає губи.

- Я не знаю, що думати.

- Тут і думати немає чого. Кидай його негайно. Подавай на розлучення, - вимагає від мене цілеспрямованих рішень. - Він все почав, а ти закінчи.

- Розлучатись через одну сварку?

- Ти що збираєшся до нього повертатись? Навіть не думай. Не принижуйся перед ним. Нехай іде до біса зі своєю квартирою і мамою.

Важко зітхаю і потираю запухлі очі. Так погано на душі мені ще ніколи не було.

- Мені страшно, Любо, - зізнаюсь, і соромно від цієї слабкості. - Страшно залишитись одній. Боюсь, що сама не впораюсь. Не зможу вижити. А раптом Василь мав рацію і без нього я ні на що не здатна?

- Гей, навіть не смій думати у цьому руслі, - вона хапає мене за руку і сильно смикає, наче намагається мене розбудити. - Ти розумна і можеш дати собі раду. Ти маєш роботу, знайдеш житло. Будеш жити у своє задоволення, а не прислуговувати не гідному тебе чоловіку.

- Я зовсім не маю заощаджень, щоб щось винайняти, - качаю головою. - Я дурна, Любо. Нічого собі не відкладала. Ви мали рацію — треба було мати свої гроші на чорний день.

- Не картай себе, - тепер вона стискає руку в знак підтримки. - Ти не знала, що живеш з таким лайном. Все в тебе налагодиться. Я тобі допоможу. Поживеш трохи у нас, поки не зможеш знайти хоча б якусь кімнату. Я підтримаю тебе. Тільки не повертайся до нього. Обріж нарешті нитки і зрозумій, що з ним тобі краще не буде.

Люба має рацію, останнім часом з Василем легко не було, я постійно почувалась пригніченою і нещасною. Але зараз мені дуже страшно залишатись самою. Ми разом не один рік і це вплинуло на моє світосприйняття. Здається, наче немає життя без нього.

- Дякую, - кажу від щирого серця. - Ти моя єдина близька людина. Мені більше немає до кого йти.

- Добре, що подзвонила, - усміхається. - В нас є вільна кімната. Ми збираємось її переробити на дитячу, але поки що рано.

- Ти вагітна? - округлюю очі.

- Поки що ні, - ніяковіє. - Але ми працюємо над цим. Нарешті наважились на поповнення в сім'ї.

- Я рада за вас, - намагаюсь усміхнутись. Хоч в когось все добре. - А чоловік не буде проти, що я залишусь у вас?

- Ні, Андрій в мене чудовий і все зрозуміє. Мені з ним пощастило.

Андрія я бачила не один раз. Він інколи приїжджає і забирає Любу з роботи. Красивий, з гарними манерами. Завжди привітний з усмішкою на губах. Справді ідеальний чоловік.

Навіть трішки їй заздрю. Її чоловік любить і поважає, та ніколи не нарікає, що вона щось зробила не так. На жаль, усі такими як Андрій не можуть бути.

- Ну як ви тут? - на кухню заходить усміхнений Андрій, наче відчувши, що про нього говорять.

Весь час, поки я жалілась подрузі, він був у спальні, не хотів нам заважати. Тактовний — ще один плюс.

- Я запропонувала Полі трохи в нас пожити, - Люба підскакує на ноги, підходить до чоловіка і лагідно погладжує його по плечу. - Ти ж не проти? Це поки вона не знайде житло. Не можу її залишити на вулиці, їй немає куди йти.

- Нехай залишається, - досить легко погоджується. Спостерігаю, як гармонійно вони взаємодіють і радію за подругу. - Спати в нас є де. Їжею поділимось. Ми завжди раді гостям.

Його погляд зупиняється на мені, уважний, зацікавлений. Якоїсь миті мені стає навіть незручно, не хочеться псувати їхню ідилію, але іншого виходу нема.

- Продукти я можу купувати, - поспішаю повідомити. - Не хочу сидіти у вас на шиї.

- Не обговорюється, - твердо каже чоловік. - Ти наша гостя, тому ніяких покупок. Відпочивай, займайся своїми особистими справами. І спокійно вирішуй проблеми, не хвилюючись про житло.

- Ось бачиш, - тішиться подруга. - Я ж казала, що мій чоловік найкращий.

Вона цілує його в щоку і веде до столу. Садить на своє місце, наливає йому чаю. Мовчки за ними спостерігаючи, відчуваючи в грудях діру, котра росте з кожною хвилиною.

Моє особисте життя руйнується. Від коли я вийшла з квартири, я все сподівалась, що Василь одумається і подзвонить, перепросить. Але пройшло десять хвилин, потім година, зараз вже три години, а від нього ні духу. Наче йому справді байдуже, де я буду ночувати. Це наводить на думку, що він зовсім мене не кохає і навіть не поважає як людину.

Шкода, що я стільки з ним прожила і лише зараз починаю усвідомлювати, що я для нього не маю значення. А я думала, у нас почуття.

Після вечері і розмов на нейтральну тему, Люба веде мене у невеличку кімнату. Тут на стінах здерті шпалери, з меблів лише диван і комод — видно, що вони готувались до ремонту.

- Пробач за безлад, - схвильовано каже подруга, обводячи кімнату поглядом. - Ми наступного тижня збирались все тут бомбити.