Розділ 11

Він спирається рукою на стіну, перегородивши мені шлях до відступу. Починаю панікувати, бо сварка буде серйозною. Я знову в чомусь винна, тільки не розумію, що зробила не так.

- При чому тут Родіон? - видихаю ледь чутно.

- О, то ти розумієш, про кого я, - губи кривляться у неприємній усмішці. - Я сьогодні дізнався цікаву деталь. Яку ти від мене приховала, - іншу руку кладе на плече і стискає так міцно, що хочеться закричати. - Виявляється, Родіон не лише посадив нас у таксі, а сам був у нас вдома. Це правда?

Дивлюсь на нього широко розкритими очима, важко ковтаю. Зрештою киваю, бо слова застрягають в горлі.

- Як мило, - в його голосі чутно сарказм. - Він так сильно хвилювався за нашу репутацію, що вирішив провести аж до порогу. Так? А потім, щоб ти не сумувала, коли чоловік спить, приділив тобі увагу. Гарно провела час?

- Що ти маєш на увазі? - його слова бентежать і тіло німіє від поганого передчуття. Василь ревнивий і якщо щось накрутить, його важко переконати в протилежному.

- Ти цілувалась з ним, як остання хвойда, - плюється в обличчя люттю.

Його слова б'ють наче батогом.

- Ні, не було цього, - заперечую, втрачаючи землю під ногами. - Хто тобі таке сказав?

- Марина все бачила і не треба мені тут брехати, - гепає кулаком об стіну біля моєї голови. Прикриваю очі і затамовую подих. Страшно уявити, що буде далі. Вдарить? - Корчиш з себе невинну овечку. Лизалась з моїм босом на площадці, поки я був у відключці. Марина якраз спускалась і бачила вас.

- Вона не правильно все зрозуміла. Ми просто розмовляли, - пищу не своїм голосом.

Що ж це коїться? Невже сусідка справді могла все наплутати? Чи прибрехала навмисно? Марина жінка хитра — мати одиначка, двічі розведена. Втекла від першого чоловіка з турком. А коли той її кинув, повернулась до батьків. От тепер шукає собі нового партнера. Останнім часом я помічала, що вона має нездоровий інтерес до Василя, та все думала, що мені здається. Виходить, що ні.

- Розмовляли, кажеш? При розмові треба тобі язиком залазити у рота? - його інтонація все зростає і злість у очах теж. - Зрозуміло, чому ти не зізналась, що він тут був. Коханця собі завела?

- Не було цього, - тепер я кричу, але якось істерично з натяком на сльози. - Все брехня. Марина вигадала. Ми просто розмовляли. Так, він допоміг тебе довести до ліжка, а потім я відразу його випровадила. Ми попрощались і все.

- Твоє слово, проти слова Марини.

- І ти повіриш їй, а не рідній дружині? - в грудях щось стискається.

Насмілююсь дивитись йому в очі і бачу там зневагу. Він вже все для себе вирішив. Як би я не заперечувала — винна саме я.

- Дружина збрехала про присутність стороннього чоловіка у нашому домі. Чому я маю тобі вірити? Як знати, що ти зараз не брешеш?

Ось тобі п'ять років шлюбу. Йому байдуже на все, не зважає на наші стосунки і довіру. Адже його его зачепили. Образливо до сліз. А ще хочеться кричати, що він не справедливий. Але мовчу. Міцно стиснувши губи просто дивлюсь на нього.

- А якщо я брешу, тоді що? - запитую так тихо, що сама ледь чую свій голос.

Василь блідне, а його очі стають мов два скельця. Пусті та шалені одночасно.

- Тоді ти підеш нахрін з мого дому, - скрегоче металевим голосом.

Мене наче обливають холодною водою. Так страшно ще не було ніколи в житті. Не думала, що колись зі мною таке може статись. Сподівалась, що мій чоловік досить адекватна людина.

-Ти впевнений, що цього хочеш? - на диво запитую досить спокійно, хоч всередині бушує буря.

- Мені не потрібна дружина-хвойда, котра готова за першої можливості стрибати у ліжко до іншого чоловіка.

- Ми з ним не коханці, - дрібнесенька надія щось довести розбивається об його погляд.

- А я вже в цьому не впевнений, - підтискає губи.

Він відштовхується від стіни і відходить. Повільно сідає за стіл, наливає у склянку алкоголю і випиває одним махом. Кривиться і підносить на мене зневажливий погляд. Я ще тісніше притискаюсь спиною до стіни, ноги підкошуються.

- Чого стала? Геть! - кричить і стукає кулаком в стіл. Я здригаюсь. - Правду казала моя мама — ти мене не заслуговуєш.

Не знаю, що змусило мене діяти — образа, що він мені не вірить, чи згадка його клятої мами.

Вибігаю з кухні, лечу у спальню. З шафи дістаю невелику дорожню сумку і тремтячими руками закидаю все, що попадається на очі. Сльози течуть по щоках, шмигаю носом і продовжую збирати все необхідне. На диво, голова працює досить ясно і я знаю, що саме брати з собою. Білизна, основний одяг, косметика лише тією, що користуюсь. Зарядне для телефону — це головне.

Потім біжу у ванну і згрібаю все що попадається під руку.

Коли сумка повна, застібаю її. Пальці майже не слухають і виходить не з першого разу. Тіло заніміло, воно не розуміє, що відбувається і чому виділяється стільки адреналіну.

У коридорі взуваюсь і одягаю куртку. Помітивши рух з кухні, озираюсь. Василь вже досить п'яних, похитується на нетверезих ногах. Дивиться затуманеним поглядом, важко сопе.

- Полю, - протягує моє ім'я ностальгічно. - І ти так мовчки підеш? Навіть не намагатимешся виправдатись? Не проситимеш пробачення?

Його слова вганяють мене у ступор. Він серйозно? Невже я настільки нікчемна, щоб повзати перед ним на колінах. Хвиля обурення приглушує будь-яке бажання залишитись.

- Я не проситиму пробачення за те, чого не робила.

Кинувши ключі на тумбочку, вибігаю з квартири.

Лише опинившись далеко від дому, дозволяю собі заплакати.

Як прикро і страшно одночасно. Куди йти, що робити? Я сама. В мене нікого нема. Єдиною близькою людиною був Василь. І він розчавив наш шлюб однією брехливою фразою.

Стерво Марина навмисно вирішила нас розлучити. Василь для неї ласий шматочок. Знає, що в нього гарна робота і висока зарплатня.

Сідаю на зупинці міського транспорту і не соромлячись плачу. Прохожі люди скоса дивляться на мене, але ніхто не підходить, не запитує, що сталось. Я нікому не потрібна. Я сама.