Розділ 10

- Я тебе не розумію. Чому ти не погодилась? Це ж така гарна пропозиція, - щиро дивується Люба на мою розповідь про Родіона.

Сьогодні у нас обох вихідний і ми вирішили прогулятись, сходити в кіно(це так рідко буває). А поки чекаємо сеансу, сидимо у кафе неподалік кінотеатру, п'ємо каву.

- Мені якось незручно, - не знаю, що ще їй відповісти.

- Незручно їй, - фиркає подруга. - Ти що смішна, Поліно? Ти хоч розумієш, що це може бути єдиний шанс потрапити на гарну роботу? Ще й хто запропонував, сам син генерального директора. Це збільшує твої шанси там закріпитись. Якщо він особисто тебе візьме на роботу, то будь впевнена, ніхто не наважиться так просто тебе звідти вигнати.

- Не перебільшуй, - ніяковію. Згадую наполегливість Родіона, він справді ледь не вмовляв мене, наче це для нього важливо. - Він просто захотів зробити хороше діло. Я взагалі думаю, що він через Василя запропонував вакансію. Він в головному офісі цінний працівник.

- Василь, - кривиться і сьорбає гарячу каву. Вона завжди так робить і їй байдуже, що на неї можуть дивитись сторонні люди. Мені б її пофігізм. - Твій Василь егоїст. Хіба не рідний чоловік повинен турбуватись про дружину? Він мав вже давно тебе туди впхнути. Міг хоча б взяти своєю секретаркою. Але ні. Ходить наче павлін, гордий, самовпевнений і зверхнього на тебе дивиться, наче на прислугу.

Люба бачила його декілька разів і вже не переварює. Він заходив до нас у супермаркет і довго обурювався в неї на касі, чому не відповідає ціні його улюблений напій.

- Може він має рацію і я не годжусь для цієї роботи? - в грудях стискається від останніх слів чоловіка.

Пройшло вже декілька днів, а неприємний осад досі тисне на мій настрій. Почуваюсь нікчемною і ні на що не здатною. Василь наступного дня поїхав у відрядження, не сказавши ні слова. Його немає вже третій день і він ні разу не дзвонив. Образився? Можливо. Я зачепила його гордість, згадала про його сороміцьку поведінку на святкуванні. А він через це дуже сильно переживає.

- Твій Василь сам дурний, як пень, - агресивно висловлюється і різко нахиляється до мене. Проникливо дивиться, примруживши очі. - Не знаю, за які заслуги його там цінять. Але як людина - він гівно. І хочеш ображайся, хочеш ні, а я своєї думки не зміню. Він навмисно принижує твою самооцінку, бо хоче контролювати. Йому не вигідно, щоб ти росла, бо в такому разі ти можеш усвідомити, який він, і кинути його.

- Навряд чи це колись станеться, - кажу невпевнено. - Я без нього пропаду. У мене нічого немає і я нічого не вмію.

- Полю, отямся, - шипить міцно стиснувши кулаки. - Ти з ним пропадаєш. Він знищує твою особистість. Ти з ним не можеш бути ні кар’єристкою, ні матір’ю. Лише його особистою тінню. От чому він досі не обстежився? Він же ж знає, як сильно ти хочеш дитину.

Люба зачіпає небезпечну тему і я автоматично напружуюсь. Це мала бути звичайна весела вилазка в кіно, а вийшло так, що ми розбираємо моє життя по полицях. Люба витягує усі скелети з шафи і мені це неприємно. Хочеться сховатись у тісну мушлю і не вилазити, поки вона не заспокоїться.

- Він обстежувався, раніше, - кажу це з невеликим бажанням. Все менше хочеться виправдовувати Василя, коли подруга так на мене дивиться, наче в душу заглядає. - Свекруха впевнена, що з ним все гаразд. Звинувачує мене, що я не достатньо обстежуюсь.

- От стерво, - викрикує, а я оглядаюсь, чи не дивляться на нас. Люба занадто сильно переймається моїм становищем. - Вона мала б перша копнем відправити у клініку, а не виправдовувати. Не дозволяй їй вмішуватись у ваше життя.

- Я не можу. Вона мене не слухає. А Василю добре, що вона часто приїжджає.

- Ця парочка одне одного варті, - робить висновок і важко зітхає. - Я б тобі радила розлучитись, але ти мене не послухаєш.

- А ти б розлучилась зі своїм, якби я тобі сказала? - піднімаю брови.

Люба усміхається і відхиляється на спинку крісла, знову сьорбає каву.

- Ти мене підловила. Не змогла б. Я кохаю його до нестями. І я щаслива, що в нас все добре. Порівняно з твоїм Василем, мій ідеальний. Інколи навіть лячно, що все так гарно складається.

- Я рада за тебе, - кажу щиро.

Тягнусь через стіл і беру її за руку. Хоч в когось з нас життя склалось.

Я свій вибір зробила п'ять років тому і мені немає на кого зараз нарікати. Я ж сама обрала саме Василя. Думала у нас буде ідеальне життя. Та все йде зовсім не за планом.

- Ох, ми запізнимось на кіно, - викрикує подруга, глянувши на телефон. - Полю, ми затеревенились.

Розраховуємось за каву і покидаємо кафе. Забігаємо в кінотеатр і приєднуємось до потоку людей, які якраз заходять у залу.

- Я рада, що ми зустрілись, спокійно поспілкувались, - говорить Люба, коли ми займаємо свої місця. Фільм ось-ось почнеться і ми маємо ще декілька хвилин. - Ми так рідко це робимо.

- Так, треба частіше виходити, - погоджуюсь.

- Нехай би твій Василь частіше їздив у відрядження, - коментує, глянувши на мене багатозначно.

Я ніяково усміхаюсь. Соромно підтверджувати, але саме коли Василя немає вдома, ми з Любою зустрічаємось. Він не дуже схвалює нашу дружбу і скрегоче зубами, коли чує про Любу. Тому я останнім часом вибираю дні для нас, коли його немає вдома. Мені так спокійніше.

Екран світиться і гучна музика заливає зал. Фільм починається.

Майже дві години ми насолоджуємось кіносеансом і виходимо у повному захваті, задоволені проведеним часом.

- Що, може ще по морозиву? - пропонує подруга. - Прогуляємось.

- Ні, я напевно поїду додому. Завтра чоловік з відрядження приїжджає. Треба щось приготувати. А то поки його не було, я майже нічого не робила.

- Хоч відпочила від домашніх справ. Він міг трішки тобі допомагати, хоча б тоді, коли ти йдеш на зміну.

- Він теж працює, - знову його виправдовую.

Помітила, що останнім часом я часто це роблю. Я наче не хочу помічати очевидного. Сліпа, в той час, коли навколо всі все бачать. Навіть Родіон помітив наші нерівноправні стосунки. Не буду думати про Родіона. Познайомились, поспілкувались і розійшлись. Наші шляхи більше не перетнуться. Я довго ще думала над його пропозицією і вирішила залишити все як є. Не справлюсь є. А якщо погоджусь, вдома мені не буде спокою.