Розділ 7

- Дякуємо за покупку, приходьте ще.

Ще одна заїжджена фраза, яку я вимовляю за день разів п'ятсот, якщо не більше.

Кажуть, що понеділок день важкий, а для мене він наче ковток свіжого повітря. Бо на мою величезну прикрість, скільки я вчора не ходила по магазинах, коли прийшла, свекруха, ще була у нас. А найгірше те, що вона вирішила залишитись на ніч. Це була ще одна нестерпна ніч.

Останній покупець йде і я знову переводжу погляд на Любу, мою колегу і єдину подругу. Зараз середина дня і покупців не так вже й багато, можна потеревенити.

- Не знаю, як ти її терпиш, - розвертається до мене подруга, продовжує там, де ми зупинились. - Я б її віником гнала.

- Як я можу виганяти з її власної квартири? - важко зітхаю.

- Бо не треба було приймати від неї такий подарунок. От вона тепер почувається, як в себе в дома.

- Частину коштів дав Василь, але все одно оформили на неї.

Згадую, як ми раділи такому щедрому подарунку на весілля. Це означало, що нам не треба було тинятись по чужих квартирах і ми могли спокійно облаштовувати власне гніздечко. Лише згодом я дізналась, що документи на свекрусі.

- Враховуй те, що якщо розлучитесь, то ти нічого не отримаєш в такому випадку, - вмішується в нашу розмову охоронець. Він стояв трішки далі, прислухався до розмови, а тепер підійшов ближче і сперся на мою касу. Чоловік середнього віку, з вусами, здається Тарас його звати. Він в нас новенький. - Так було в моєї сестри. Її колишній все на маму переписував, казав, що так вигідніше. А як дійшло до розлучення, виявилось, що спільного майна у шлюбі в них немає. От тепер живе з дитиною на винайманій квартирі.

- Я й не розраховую на їхнє житло. Коли купували, я ні копійки не давала.

- Занадто добра ти, Полю, - хмикає Люба. - Ви п'ять років там живете. Невже ти туди нічого не вклала? А доглядаєш за Василем як за малою дитиною, це теж рахується.

- Так, так, - занадто активно киває Тарас. Чомусь у нього дуже великий інтерес до нашої теми. - Життя непередбачуване. Ти краще перестрахуйся. Відкладай з зарплати на чорний день. Квартиру тобі вже ніхто не вділить, але хоч будеш мати на прожиття, коли розійдетесь.

- Гей, стоп, я не збираюсь розлучатись з Василем, - починаю нервувати. Щось наша розмова зайшла не в те русло. - Може в нас не все гладко, але я навіть не думаю про розлучення.

- А Василь? Ти ж не знаєш, що в нього в голові, - дивиться на мене з-під лоба Люба. - І знаючи його маму, вона напевно вже не раз йому казала змінити дружину. Ти їй не догодила. Ще й дітей не маєте.

- Їй ніхто не догодить, - роздратовано поправляю бейджик. - Вона лише сама себе може задовільнити.

- От нехай разом і живуть, - сміється подруга.

- Годі, не хочу більше про це говорити.

Настрій зіпсовано остаточно. Тепер шкодую, що розповіла подрузі, як провела вихідні. Вона ніколи не була в захваті від Василя, а тепер взагалі зневажати почне. Зате про Родіона вона слухала дуже уважно, з блиском в очах.

Периферійним зором помічаю, як до моєї каси підходить покупець. Люба відразу розвертається до робочого місця, а охоронець тікає туди, звідки прийшов. Чоловічі руки кладуть на тасьму велику шоколадку і жувальну гумку.

- Доброго дня, - вітаюсь не піднімаючи погляду і пробиваю швидко товар. - Картка на знижку є?

- Немає, - чую знайомий голос. - Дай ще, будь ласка, пачку сигарет.

Підводжу очі і розгублено дивлюсь на Родіона, котрий стоїть переді мною і привітно усміхається. Одягнений по-діловому, в чорний костюм з краваткою, наче тільки що вийшов з наради.

- Невже у цілому місті немає сигарет, що ти приїхав аж сюди? - не можу втриматись від усмішки.

В душі відчуваю дивне тепло. Приємно знову бачити мого рятівника. Вчора я часто його згадувала, але не сподівалась, що ми колись ще зустрінемось.

- Я ж обіцяв навідати тебе, - хилиться вперед і підморгує.

Червонію, і щоб приховати це, швидко встаю, щоб дістати пачку сигарет.

- Які саме сигарети потрібні? - відвертаюсь.

Він змушує моє серце битись швидше і це трішки неправильно. Я ж заміжня жінка і заглядати на сторонніх чоловіків, це неподобство. Василь в суботу хоч п'яний був, але мав рацію — мені подобається Родіон.

- Честер, сині, - відповідає спокійним приємним тоном.

Дістаю потрібну пачку і пробиваю на касі. Сідаю, нервово кажу суму і питаю, як буде розраховуватись. Поки Родіон дістає з портмоне картку, я зустрічаюсь з зацікавленим поглядом Люби. Вона повернулась в наш бік і не відриває від нас очей. Її хитра усмішка на губах лише додає мені хвилювання. Надумає собі хто знає чого.

Родіон розраховується і я сподіваюсь, що він піде, але він не йде. Зупиняється з боку каси, пропускаючи наступного покупця — молодика з енергетиком. І де ті мамочки з дітьми та повними візками, коли вони так потрібні? Молодик швидко йде і ми знову залишаємось удвох.

Не розумію чого він хоче, чому досі тут стоїть. І просто мовчати якось не зручно.

- Як справи? Напевно в офісі багато роботи? - запитую перше, що прийшло в голову.

- Вистачає, - знову усміхається. - І твій чоловік старанно працює.

- Це добре, - киваю.

Згадав Василя. Чого б це?

- Якщо чесно, я приїхав поговорити з тобою.

- О, справді? - щиро дивуюсь. - Але я не можу. Я на роботі.

- Це не надовго. Зараз тебе замінять, - каже впевнено.

Наступної секунди до моєї каси підходить головна касирка Христина. Вираз її обличчя незадоволений і вона явно зла на мене.

- Поліно, можеш йти, - каже сухо.

- Що? Чому? - розгублено піднімаю на неї погляд.

- Родіон Олегович попросив, щоб ми тебе відпустили, - цідить крізь зуби. - На сьогодні ти вільна.

- Але, - хаотично дивлюсь то на чоловіка, то на свого керівника. Вона дуже не любить такі сюрпризи і не дивно, що вона зараз не в настрої.

- Поліно, ходімо, в мене є розмова до тебе, - спокійно каже Родіон. - І не хвилюйся, ця зміна оплатиться тобі повністю.