Розділ 4

Через десять хвилин Родіон виводить Василя з ресторану. Хоча як виводить? Волочить за собою, а мій чоловік ледве перебирає ногами. Встаю і поспішаю на зустріч. Як же мені соромно за поведінку Василя. Він наче розумна людина, а таке коїть.

- Я не хочу додому, - бурчить незадоволено.

- Треба. Твій час скінчився, - суха відповідь від боса.

Намагаюсь допомогти, підхоплюю з іншого боку сп'янілого чоловіка, та Родіон відганяє мене, каже, що сам.

- Краще дістань з кишені піджака ключі від машини, вона десь тут неподалік, - звертається до мене.

Обмацую піджак і знаходжу ключі, тисну на брелок і за декілька метрів від нас пікає темний позашляховик. Поспіхом відчиняю дверцята і Родіон всаджує Василя на заднє сидіння.

- Чий це одяг на тобі? - чоловік підносить на мене затуманений погляд, хмуриться. - Де ти взагалі була?

- Розважалась, поки ти пив з друзяками, - не витримую, плюю сарказмом.

Єдиний раз я опинилась на такій дорогій вечірці і він все зіпсував. Головне мені пів дня торочив настанови, як треба поводитись. А сам?

- Ти моя дружина, - тикає в мене пальцем, захлинається слиною. - І ти не маєш права дивитись на інших чоловіків.

- Не треба мені нагадувати, я і так знаю.

Збираюсь сісти поруч з Василем, але мене смикають назад.

- Будеш біля мене, - чую наказ біля вуха. Оглядаюсь із запитанням в очах і він продовжує. - Він зараз неадекватний. Так мені буде спокійніше.

Не сперечаюсь, лише киваю. А от Василь протестує, коли перед ним захлопуються дверцята.

Родіон відчиняє переді мною дверцята і я вдячно усміхаюсь, сідаю на зручне шкіряне сидіння. Це так приємно, коли тобі приділяють увагу. Василь немає таких джентльменських звичок — він не відчиняє переді мною двері, не відсуває стілець, коли ми сідаємо вечеряти в ресторані. Та й в ресторані ми буваємо дуже рідко. Якщо чесно вже навіть не пам'ятаю, коли це було. Як тільки ми познайомились, він був більш уважний, а зараз він наче втратив до мене інтерес. Лише завжди нарікає, що я все роблю не так.

Родіон вмощується поруч зі мною і відразу застібає ремінь безпеки. Я повторюю за ним. Уважно спостерігаю, як він спокійно повертає ключ, перемикає передачі і ми повільно рушаємо. Він за кермом такий же впевнений, як і в житті.

- Ти мене зрадила, - зненацька між сидіннями з'являється голова Василя.

Він важко сопе і рукою намагається дотягнутись до мого плеча.

- Ніхто тебе не зраджував, - відхиляюсь від нього як можу. Від нього тхне таким алкоголем, що дихати немає чим. - Я просто сіла не переді, щоб тобі не заважати.

- Знаю, чого ти там сидиш, - в голосі чоловіка стільки їді, що я вся стискаюсь. - Накинула оком на мого боса. Тільки тобі нічого не світить. Ти тінь для нього.

- Вгамуйся! - гаркає Родіон і штовхає його назад.

Той падає на сидіння і на диво затихає. Справді боїться свого боса, чи може просто немає сил продовжувати?

- Як ти з ним живеш? - звертається до мене вже спокійніше.

- Зазвичай він не такий, - знизую плечима, але в очі не дивлюсь.

Знаю, як це виглядає. Я б сама подумала про найгірше. Але наше з Василем життя не таке вже й погане. Хоч нема тієї іскри, що раніше, та й частіше сваримось. Але в загалом можна миритись.

- Якщо чесно я теж вперше його таким бачу, - хмикає Родіон і оглядається на чоловіка, котрий чомусь сидить дуже тихо. - В офісі він проводиться стриманіше.

Я теж перевіряю, чи все добре і бачу, що Василь влігся на сидіння і солодко сопе. Спить. Як легко і швидко. А я, здається, всю ніч не зможу заснути.

- Напевно це все нерви, - знаходжу виправдання, і знервовано потираю руки.

- Ти не сказала адресу. Куди їхати?

- О, зовсім забула, - істерично сміюсь.

Кажу адресу і Родіон вводить її у навігатор.

Певний час їдемо мовчки і я не відводжу погляду від дороги. Хоч час від часу все одно оглядаюсь на чоловіка, щоб переконатись, що він досить спить. Як немовля.

- Як довго ви одруженні? - дивує мене запитанням Родіон.

Ми вже їдемо вулицями міста. Переводжу погляд на Родіона, уважно розглядаю його спокійне обличчя, освітлене вуличними ліхтарями. Вагаюсь, чи розпочинати цю тему.

- П'ять років, - все ж таки відповідаю.

- І діти є? - кидає на мене швидкий погляд.

- Немає, - ніяковію і відвертаюсь.

- Чому ж так? Василь ще не готовий? - в його голосі відчувається сарказм.

В середині стискається від неприємного відчуття. Про цю тему краще не говорити зі мною. Але ж звідки Родіону про це знати?

- Просто немає і все, - кажу різко.

Він мовчить, можливо зрозумів, що краще не продовжувати. І я вдячна йому за це.

- Ти десь працюєш? - знову запитує через короткий час.

Це вже нейтральна тема і я готова відповісти.

- Касиркою у супермаркеті.

- В якому саме?

Ми зупиняємось на світлофорі і тепер вся його увага спрямована на мене. Він розглядає мене дуже уважно, наче вивчає.

- У вашому, - не втримуюсь від лукавої усмішки.

- Справді? - Здивовано підносить брови. - Треба провідати тебе якось.

- Не варто, - мотаю головою і по інерції оглядаюсь на чоловіка. Хоч би не прокинувся, бо він не зрозуміє нашої невинної розмови.

- Таких хороших працівниць начальство має знати в обличчя.

Знову він сипле компліменти, а я червонію. Стільки приємних слів мені вже давно ніхто не говорив.

- Я нічим не відрізняюсь від інших, - тихо шепочу.

Зелене світло і ми рушаємо.

- Хтозна, - задумано промовляє. - Ти заміжня за Василем, а це варте багато чого.

- Невже він погано поводиться на роботі? - не можу не запитати від цікавості.

- Занадто зухвалий, - хмикає і дарує мені веселий погляд. - Якщо чесно, я б його звільнив. Але батькові він подобається. Батько любить підлесливих людей.

Неймовірно. А я думала, що це тільки мені здається, що Василь занадто високої думки про себе. Від коли він зайняв високу посаду, на його голові почала рости корона. Можливо це зіркова хвороба і з часом все пройде. Але іноді з ним нестерпно, і часто виводить на емоції.