Розділ 1

- Полю, ти попрасувала мою сорочку? - вимогливо запитує чоловік.

Василь заходить до кімнати роздягнений, лише у чорних штанах. Його русяве волосся вологе, а обличчя гладко вибрите.

- Вже закінчую, - поспіхом ковзаю праскою по тонкій білій тканині.

- Швидше, - хмуриться і стає перед дзеркалом, поправляє пасма, що вибились з гладкої зачіски. - Ми можемо запізнитись, а це неприпустимо.

- У нас досить багато часу ще є в запасі, - хочу його заспокоїти.

Василь нервує і це не дивно. Таке велике свято, двадцятиріччя компанії, де він працює головним технологом. Це вперше влаштовується грандіозне святкування, навіть мене запрошено, його дружину.

- Не забувай, ще ти зовсім не готова, - обертається і ковзає по мені незадоволеним поглядом. - Ти зараз цілу годину будеш обирати, яку сукню одягти. Давай домовимось, Полю, ти швидко все робиш, даю тобі двадцять хвилин.

Виникає бажання протестувати, але стримуюсь. Глибоко вдихаю і мовчки віддаю чоловікові ідеально попрасовану сорочку. Він, перш ніж накинути її на плечі, ще прискіпливо її оглядає. Підтискаю губи, я ж старалась. Але Василю догодити дуже важко.

- Я швидко, тобі не прийдеться мене довго чекати, - кажу і виходжу з вітальні, прямую до спальні.

І як на зло, тільки-но відчиняю дверцята шафи — ціпенію.

Що мені одягти?

Нас запросили у дорогий ресторан за містом у досить престижному готельному комплексі. Там будуть люди високого рангу, багатії, власники різних компаній і бізнесу. Владні чоловіки і їх елегантні, красиві дружини. А я звичайна касирка в супермаркеті, і найдорожча моя сукня коштує тисячу гривень.

Кусаю нігті однієї руки, іншою хаотично перебираю одяг на вішаках. Ось чорна закрита вечірня сукня. красива, але їй стільки років. Я її купувала, ще коли ми одружились.

Інша червона більш відверта, та напевно я в ній буду мати вульгарний вигляд. Не хочу, щоб на мене всі витріщались.

Ох, в чім я маю йти? Останні роки я навіть не оновлювала гардероб. Та й не було приводів вибиратись на такі прийоми.

- Полю, ти вже готова? - від голосу за спиною підстрибую. - Чому ти досі в халаті? Я ж тебе просив, - він починає злитись. - Якщо не одягнешся за десять хвилин, я поїду без тебе. Сама будеш у цьому винна.

Він гримає дверима, а в середині все стискається.

Цілий ранок я навіть не мала коли сісти, готувалась до святкування. Скоріше чоловіка готувала. То їздила у хімчистку, забирала його костюм, то допомагала обрати краватку. Він як-не-як начальник і має мати відповідний вигляд. То взуття почистити, то сорочку погладити. На себе виділила лише пів години, встигла сходити у душ і зробити макіяж. За весь час я навіть не подумала, у чому сама піду. Ось тепер не знаю, що вибрати.

Та й вибір невеликий.

В самому кутку шафи знаходжу синю сукню, вона в мене вже давно, я її купувала ще до заміжжя, але одягала лише раз. Сподіваюсь, я в неї ще влізу.

Так швидко я ще ніколи не збиралась. За десять хвилин виходжу зі спальні і застаю чоловіка в коридорі, котрий вже взувається. Він міряє мене прискіпливим поглядом і кривиться. Останнім часом такий вираз обличчя для нього буденний.

Знервовано поправляю поділ сукні. Вона ідеально лягла на мою фігуру, до колін, з рукавами до ліктів. Не вульгарна, лише одна деталь може не сподобатись чоловіку — занадто глибоке декольте. Хоч там нічого не видно, але Василь досить консервативний. І якраз на грудях зупиняється його колючий погляд.

Він дивиться так, що хочеться прикритись руками і втекти у спальню, накинути на себе махровий халат.

- У що ти одяглась? - тон його голосу відповідає його виразу обличчя. Він робить крок вперед, а я напружуюсь, відчуваю, що зараз буде сварка. - Ти ж в ній схожа на..., - замовкає, важко сопе. - Вона тебе повнить. Краще переодягнутись.

- У мене немає іншої, - кажу тихо.

- Хочеш сказати ти - не маєш що одягти? - підвищує голос. - Там шафа забита, - махає рукою в бік спальні. - Полю, ти наче навмисно це робиш. Знаєш, яке важливе для мене це святкування. Ну гаразд, - важко зітхає. - Немає часу зараз щось змінювати. Олег Володимирович чекати не буде. Ходімо.

Швидко знаходжу туфлі і взуваюсь. Руки тремтять, а серце калатає так, що зараз вискочить з грудей. Я знову все псую. Чому я не підготувалась раніше? Треба було ще вчора все продумати і обрати відповідний одяг, порадитись з Василем. Та вчора в мене була зміна і я працювала до десятої години вечора.

Біля під'їзду нас чекає вже таксі. Сідаємо на заднє сидіння і рушаємо.

Я нервово поправляю пасма волосся, котре залишила розпущене.

- Треба було його якось гарно вкласти, - коментує чоловік.

Я не дивлюсь на нього, хоча відчуваю на собі його прискіпливий погляд. Не відповідаю, бо не хочу сварки. Для зачіски треба трохи часу, а в мене його не було.

Відвертаюсь до вікна, вдаю, що розглядаю краєвид за вікном. Між нами відчувається напруга і я дуже не люблю цього. В такі миті мене поїдає відчуття провини, наче я зробила щось не так.

Коли ми опиняємось за містом, Василь раптом бере мене за руку і ніжно стискає. Здивовано підношу на нього погляд.

- Я тебе познайомлю зі своїм керівництвом, - каже з гордістю. - Це дуже впливові люди, входять до десятки найбагатших людей в країні.

- Ти вже це мені казав, - відповідаю стримано.

Василь постійно розповідає про свою роботу, і дуже вихваляє генерального директора. Він просто молиться на нього.

- Так, але сьогодні ти маєш можливість з ними зустрітись, - в його голосі з'являється нотка роздратування. - Ти й не уявляєш, як важливо мати такі зв'язки. Це путівка у інший світ. Величезні можливості.

- Не думаю, що твій директор буде зі мною підтримувати спілкування, - хмикаю, не втримуюся від сарказму, на що отримую суворий погляд. - Я лише касирка в супермаркеті і твоя дружина.

- Отож-бо — моя дружина, - каже напористо. - А я його головний технолог, цінний кадр. Ти хоч уявляєш скільки обов'язків на мені? Та якби не я — все б розвалилось.