Частина 2.2

Коли попереду з'явилася межа туману, я навіть не помітила. Він виник раптово, ніби з нізвідки. Ось тільки що перед нами з Вільямом височіли скелясті відроги з таємничими гротами й пінними водоспадами, над якими світило яскраве сонце, як раптом на міст впало молочне марево. Простягни руку — нічого не видно. І як йти далі в такому мороці? Внизу — прірва з гострими каменями на дні...

— Зачекай, це не простий туман, — прошепотів Вільям і повільно пішов вперед.

Я, чіпляючись за нього, все так само ховала обличчя.

— Постав мене, — попросила я, — зовсім виб'єшся з сил.

— Поставлю, — погодився він, — але не тому… Руки потрібні вільними… Хтозна, хто там ховається, в цьому тумані… — І зробив крок вперед, закриваючи мене, а туман білими зміями ковзнув по вигнутих поручнях моста, проплив над кришталевими плитками, огортаючи нас з усіх боків. М'яко, по-котячому. Майже ніжно торкнувся своїми батогами моїх пальців, грайливо погладив зап'ястя — ніби щось вивчало мене, придивлялося.

— Мені страшно, — зізналася я, відсмикуючи руку, ніби туман був небезпечною твариною, яка може вкусити.

Але ж недавно я не злякалася, потрапивши на болота до темної відьми-людожерки, яка солодощами та іграшками заманювала до себе дітей, я не боялася в зачарованому лісі, де феї танцювали в колі грибниці... Що ж такого жаского в цьому тумані?.. Просто він... він ніби живий. Здавалося, він жива істота...

Туман глушив звуки, і ось уже не було чутно ні настирливого співу птахів, ні грайливого плескоту струменів, що розбивалися об камені з кришталевим дзвоном... Не було нічого, крім цієї сріблястої вуалі навколо. І оглушливої тиші.

— Я вже бачив такий туман, — сказав Вільям, не обертаючись. — Це були духи з чарівного світу. Ті, що охороняють кордони. Невже берегиня Будинку на Перехресті ніколи не зустрічалася з цими духами?..

Я кивнула, але потім зрозуміла, що Вілл не побачить мого жесту.

— Не зустрічала, — похмуро відповіла я.

— Значить, це тому, що я з тобою... Вони прийшли за мною.

І в цю мить у тумані з'явилися золотисті іскри, дивні перламутрові спалахи... Іскрилися зірки, ніби зійшли з небес, танцювали істоти в димному мареві — розміром з метеликів і з такими ж райдужними прозорими крильцями... Тільки придивившись, можна було зрозуміти, що це крихітні феї. Як зачарована, я дивилася на їхній танок, поки не відчула, що Вільям тягне мене вперед.

— Не захоплюйся, — попередив він. — І не вір нічому, що бачиш. Туман мінливий. Духи його люблять ілюзії та обман. Добре, що цей світ подарував нам інший вигляд. Тебе не повинні впізнати... Але тихо... поговоримо потім. Йдуть...

І я чітко почула, як по кришталевому мосту лунає дивне цокання. Підбори? Але тут же ледь не скрикнула від несподіванки, коли з молочного марева з'явилася дівчина в синій сукні, з-під спідниці якої виднілися... козлячі копита! Сріблясте волосся, сірі очі, ніжна посмішка... І кручені ріжки в розпатланій шевелюрі.

— Потанцюєш зі мною? — прошепотіла фея Вільяму, не помічаючи мене.

А я відчула гострий укол ревнощів. Але що я могла? Як впоратися з цією істотою? Я навіть не знаю, якою магією вона володіє. А якщо перетворить нас на жаб?..

— А якщо станцюю — пропустиш крізь туман? — крутнувся дзиґою мій супутник. Його очі горіли азартом.

— А якщо впадеш  без сил, віддаси мені її? А сам будеш танцювати зі мною до нового місяця? — блиснула очима рогата діва, посміхаючись.

Я розгледіла гострі ікла, як у вампіра. Серце затремтіло. Тобто як це — віддати мене?..

— Її не віддам, вона піде далі, своєю дорогою, — кивнув Вільям і вмить посерйознішав. — Але сам залишуся. Клянуся. І не один місяць обіцяю танцювати з тобою.

— Тоді ходімо в коло! — хижо вищирилась козлонога фея і розреготалася, схопивши Вільяма за руку й потягнувши за собою.

Я кинулася слідом, щоб не відстати й не заблукати в цьому проклятому тумані. Вільям був готовий сам залишитися полоненим цього страхіття... але врятувати мене. Очі застилали сльози, але я намагалася триматися.

Вибігли на невелику галявину, оточену шипшиною, зістрибнувши на неї з мосту. Заграла-заспівала флейта, почувся свист вітру й гомін дзвіночків... Зелена трава не м'ялася під копитами феї, коли вона почала танцювати. А мій супутник, коли фея відвернулася, вихопив кинджал і зробив кілька зарубок на землі, а потім встромив його в землю рівно посередині галявини. І закружляв з козлоногою, відволікаючи її, — щоб вона не могла розгледіти серед трави кістяне руків’я.

Я не могла б відповісти, скільки тривав цей хвацький швидкий танець зі стрибками  — годину чи мить, але ось туманна діва впала без сил, злобно щирячись.

— Обдурив мене, там залізо... залізо... — тремтячою рукою показала на кинджал.

А я зрозуміла — Вільям позбавив прокляте місце сили. Ледь не заплескала в долоні від радості й кинулася на шию своєму герою. Він обійняв мене однією рукою, другою висмикнув із землі кинджал.

— Ну що, пані, вкажи шлях. Ти обіцяла.

Туманна діва кивнула, вказала рукою в потрібний бік і клацнула пальцями. І тут же зникла разом з туманом.