Частина 2.1

ЧАСТИНА 2

— Міра! — почула я здивований голос супутника і прокинулася від своїх невеселих думок.

Обернулася. Ледь не скрикнула. Мимоволі вирвала руку з його прохолодної долоні. Стоїть, посміхається. Це він? Золоті локони, блакить мигдалеподібних очей... Став вищим, тоншим, але ніби навіть кістлявішим. Ні натяку на розвинену мускулатуру і хиже пташине обличчя Вільяма.

Чужинець. Стоїть і дивиться на мене розширеними очима, в яких плескається море. І кличе. Співає свої штормові пісні. І я тону...

Що це за дива такі? Новий світ — нова зовнішність?..

Так це і я тепер виглядаю інакше? З цікавістю підбігла до невеликої кам'яної чаші, куди стікала зі скель вода тонкими кришталевими струменями. Нахилилася, забувши як дихати.

З віддзеркалення на мене дивилося диво з блискучою риб'ячою лускою на обличчі та шиї, величезними фіалковими очима майже без вій, гострими вухами та попелястим кучерявим волоссям із синіми та зеленими пасмами. Перламутрові мушлі та перли прикрашали зачіску, на шиї виблискував кулон з аквамарином.

Русалка? У цьому новому світі я... русалка?.. Відсахнулася, не знаючи, як ставитися до того, що відбувається. Чи було мені страшно? Я б збрехала, якби сказала, що так. Швидше, цікаво. Хіба що зовсім трішки — боязко.

— Ти красива, Міра, — почула за спиною, а потім у дзеркальній гладі води з'явилося худе обличчя Вільяма.

Мимоволі я замилувалася ним — гострі вилиці, очі як два дорогоцінні камені, чітка лінія підборіддя... Ці пасма, що відливають сріблом. Захотілося до них доторкнутися, пропустити між пальцями... Напевно, вони шовковисті й гладенькі на дотик.

— Тобто колишня Міра тобі не здавалася красивою? — пирхнула я, не знаючи, як приховати своє збентеження.

Відображення Вільяма розгублено мигнуло.

— Я не це... хотів...

— Та жартую  я, Вілл, жартую, — повернулася я і доторкнулася спочатку до його щоки, а потім — до волосся. Вивчала його. А він — мене. У цю мить ми немов стали дітьми, які заблукали в чарівному саду, дітьми різних світів, які раптово зустрілися біля чарівного водоспаду.

Хто знає? А раптом десь хтось пише таку історію?.. Хотілося б, щоб у хлопчика з сріблястим волоссям і дівчинки-русалки була щаслива казка. Занадто часто я бачила покинуті книги, занадто часто автори самі були нещасними — не вміли писати по-доброму, без драм і болю. Вони виливали свій смуток, лікували своє поранене серце, латали свої чорні діри в грудях. І іноді їм здавалося, що якщо виписати свою тугу — то її стане менше, але ні, вони лише примножували її.

Адже це так важливо в усіх світах! Просто скласти хорошу історію. Історію, в якій герої подолають всі перешкоди, переможуть всіх злих відьом і драконів, врятують всіх прекрасних принцес... Історію, де після епілогу не буде чорних дір і самотніх нещасних героїв. Бачила я й таке... Що я тільки не бачила під час своїх мандрів по недописаних чернетках!

Згадалася темна королева та її незавершена битва. Вічність їй бродити попелищем. А ще — зраджений братами принц, якого кинули в мертвому світі. І обманутий примхливою принцесою карлик, що став бранцем зачарованого дзеркала. Скільки їх було — нещасних, покинутих, залишених. На згині сторінки, на перерваному реченні, на недописаному слові.

А що, подумалося мені, поки я дивилася в нескінченну блакить чужих, але таких рідних очей Вільяма, якщо його історію теж покинули? І він не просто заблукав між світами — його світу просто... немає? Обірвався, зник, розчинився у вічності.

Що тоді?

І раптом зник водоспад, зникли скелі... Кілька кривих дзеркал закрутилося навколо нас, відбиваючи то вогняні світи, то крижані, то зовсім відкривало чорні безодні... Мене ніби блискавкою пронизало, стало нічим дихати... Небо впало, розколовшись на сотню гострих уламків... Блискучою крихтою вони посипалися навколо, дивом не поранивши мене... Або це було чорне дзеркало?.. Я лежала на мосту поруч з Вільямом, а навколо сяяли, відбиваючи сонце, уламки. Все стихло, зникли дзеркала, знову синіло над нами небо і шуміли струмені водоспадів.

— Тоді ти напишеш мою історію, — раптом прошепотів Вільям з надією. Взяв мене за руку, допоміг підвестися й по уламках повів далі по кришталевому мосту над безоднею. Вперед. У нас не було іншого шляху.

Більше — не було.

— Але я не автор... — розгубилася я. — Я не вмію писати. Я ж ніколи...

— А як же ти тоді допомагаєш усім загубленим знаходити свої книги і свої щасливі  епілоги? — здивувався Вільям. 

— Уява... сни... мрії... — почала перераховувати я. — Ще мені допомагають картини Будинку на Перехресті. Звідти відкриваються різні дороги, і буває так, що одна з них і веде туди, куди потрібно...

— А хіба не за допомогою уяви пишуть книги? — посміхнувся мій супутник, допомагаючи перейти на новий міст.

— Але я не вмію знаходити потрібні слова!..

— А ти хоч раз пробувала?..

Я кинула швидкий погляд під ноги і заплющила очі. Там билося об скелі бурхливе штормове море. І мені раптом захотілося стрибнути з мосту, занурившись у темні глибини... Е, ну що ж це я — то русалчине серце в мені зараз співає. Воно кличе йти в море... Йти ставало важко, до ніг ніби прив'язали гирі.