Частина 1.3

Ми зробили крок на кришталевий міст над безоднею, де клубочився туман та мерехтіли іскри. І поки йшли повз сріблясті струмені водоспадів і сірі скелі, вкриті мохом і строкатими орхідеями, Вільям розповів, що саме дізнався від однієї старої відьми, перш ніж знайшов дорогу до мого Будинку на Перехресті.

— Я потрапив до її хатини випадково, коли вітер інших світів відніс мене геть... Точніше, це була твоя магія. Пам'ятаєш ту історію, Міра? — посміхнувся він, обережно торкаючись прозорих кришталевих поручнів. — Саме ти розбудила мене від сну, ти показала мені, що існує безліч інших світів.

— Мені шкода, що я не знала правди... — відгукнулася я, пильно дивлячись під ноги — таким хитким здавався цей міст, таким крихким. Може, варто було йти далі в туманах безчасся? Але щось потягнуло Вільяма саме сюди — можливо, передчуття.

Що приховують ці скелі й пінисті водоспади?..

— Ти все одно нічого не змінила б, — похитав головою Вільям, і вітер відкинув з його обличчя довгі темні пасма, відкриваючи гострі пташині риси.

Я мимоволі замилувалася ним, захотілося доторкнутися до вилиць, прокреслити лінію губ, які зараз щільно стиснулися... Нас тягнуло одне до одного магнітом. Але не варто було забувати, заради чого цей чоловік взагалі з'явився до мене.

Не заради кохання і гарячих поцілунків.

 — Тобі потрібно було рятувати ту казку. Не було іншого виходу. Ніхто й припустити не міг, що я там випадковий гість. Бачиш, як все буває заплутано, якщо автор кидає свою історію, залишаючи чернетки на дні темної скрині... Про що це я? Про відьму... — Він ішов далі, зрідка підставляючи руку під крижані струмені водоспаду, і райдужні бризки долітали до мене й пронизували шкіру мов голки.

Вільям на мить затримався біля пишних лілових суцвіть, зірвав орхідею й вирішив вплести її мені у волосся. Його губи були так близько, і я ледь змогла втриматися, щоб не поцілувати його.

Не можна. Як би мене не тягнуло до цього чоловіка — він герой чужої історії. І можливо, в його романі чекає інша доля. Ніхто не знає, що написано для нього... Якщо я піддамся почуттям, які він викликає в мені, постраждають всі. І я в першу чергу.

Адже мені доведеться залишити його і чужий світ, повернутися в реальність, у свій Будинок на Перехресті, у свою неспокійну тужливу осінь. Заради інших героїв та інших казок. Інших затишних світів, які чекають щасливого кінця.

Але якби я тільки могла передати комусь свій дар і своє прокляття! І піти слідом за Вільямом... най навіть я не стала б його долею.

Ця думка налякала мене. Але вона здавалася такою правильною...

— Відьма казала, що такі, як я, іноді можуть покидати вигадані світи, тому я заблукав і потрапив у чужу історію, — продовжував Вільям. — Ти розумієш, що це означає для мене? Для нас...

— Що знайшовши свою книгу і дописавши її з моєю допомогою, ти можеш... — Моє серце пропустило удар. Я завмерла над безоднею, дивлячись на туман, що клубочився в ній, в якому раз у раз спалахували золоті й червоні іскри. — Ти можеш піти, куди захочеш... якщо тільки твоя історія відпустить тебе.

— Якщо вона викинула мене одного разу, значить, я там зовсім не головний герой, — криво посміхнувся Вільям. — Я впевнений, що все у нас вийде. Бруна ніколи ще не помилялася. Її передбачення завжди збуваються. І ще вона казала, що ми з нею знову зустрінемося. Хто знає, на якій дорозі стоїть її хатина поза часом і світами? Може, знайдемо її зараз? І вона допоможе нам?

Я нерішуче підняла погляд на Вільяма. І знову потонула в безодні його темних очей. Відчула на плечах його руки, на щоці — його гаряче дихання. Гіркий запах вересу й горицвіту, полину й пасльону... Мені здавалося, я вічність можу стояти в його обіймах на цьому містку та слухати спів кришталевих струменів. І вдихати терпкий аромат Вільяма. Дикі трави. Осіннє листя.

— Я ж не просто так прийшов до тебе, Міра, — раптом зізнався він. — Я можу жити в будь-якій історії, в якій захочу. Тільки не знаю поки, як залишитися в реальності.

— Тоді чому?..

— Без тебе найпрекрасніша казка стає моторошним маренням... — швидко сказав Вільям, дивлячись стурбованим поглядом, в якому були тіні інших світів. Немов боявся, що я відштовхну його.

— Але коли я зустріла тебе вперше, ти говорив зовсім інше... — гірко кинула я. — Чому?

— Я нічого не пам'ятав. І я злякався. Злякався того, що ти розпалила в мені. Я палав від невідомих раніше почуттів і хотів знищити тебе за це... Тому що набагато простіше жити з кам'яним серцем. Або зовсім без нього.

— Я була впевнена, що ти ненавидиш мене, адже я зруйнувала твій світ.

— Так і було. Поки я не згадав — це не мій світ. І не усвідомив — до тебе я був лише тінню. Ти подарувала мені почуття.

І далі ми йшли, не розмикаючи рук, оглушені тишею і словами, що пролунали.

І мені було шкода, що я не можу кинути все й залишитися на цьому прекрасному острові з Вільямом.

У берегині шляхів немає права вибору. Вона не владна над собою.