Той самий сон

⁃ Мамо, чому я не така, як всі інші діти? - спитала я маму, відриваючи погляд від книжки.

⁃ Як гадаєш, ти вже доросла? Готова до правди? - із лукавістю спитала мати, прасуючи речі.

 ⁃ Так мамо, я готова! Я вже доросла. - Відповіла я, майже викрикуючи.

 ⁃ Ну добре…

Вона не встигла договорити. Її перервав тато, який забіг у кімнату дуже схвильований. Я одразу впізнала цей погляд. Мама теж. Він означав одне, «вони» прийшли. Я хутко побігла до свого «укриття» у шафі, який вигадав мій тато.

Я різко прокинулася, вся в поту, задихаючись. Знову цей сон. Скільки б я не намагалась забути минуле, почуття провини перед батьками залишилося.

Вже три роки пройшло з того моменту, як доктор Бьортіс дізнався (а точніше я йому сказала), що відео з батьками вже не діють. Хоча мені це було відомо за два місяці до розкриття правди. Просто хотілося довше на них подивитися. Розуміння, що вони вже забули про мене, і мають прекрасну дитину, звичайну, не давали мені спокою. Але вже три роки, як я офіційно вчуся в «Академія Героїв».

- Знову цей сон, - сказала я до себе в дзеркало.

Я бачила лише восьмирічну дівчинку, яка не знала чому вона особлива: заплакану, в рожевій сукні; чорним, як смола волоссям зібране у два хвостики. Коли уявний туман розвіявся, я побачила вже сімнадцятирічну дівчину, яка одною силою думки піднімала вантажівки: сонну; в коротких шортах, які не прикривали великий шрам на правій нозі. Щось мало залишитись від маленької Арії, але купол змінив її до невпізнанності.

На електронному будильнику було 5:20 ранку. 23 серпня 2032 рік. Я виживаю без батьків довше, ніж жила з ними. Хоч я і не пам’ятаю тих років, відчуття вдячності залишає гіркий присмак на душі.

О шостій почнуться заняття, тому треба хоч щось встигнути. Спочатку контрастний душ, який рекомендував хтось із книги. Він мав звільнити від зайвих думок. Але це, мабуть, працює тільки з спокійнішими за мене…

Натягнувши цілісний костюм, який дуже незручно прилягав до тіла, і ремінь для спорядження, я пішла на заняття.

«Тільки не думай про батьків, бо знову отримаєш палицею по спині від містера Проша.» - думала я. Містер Прош вміє читати думки, напевно тому він і вчитель з бойових мистецтв. Він знає про що ти думаєш: ненавидиш супротивника чи щадиш його. Перевіряє де ти думками: на рингу чи за ним. Якщо думаєш зайвого, отримуєш палкою по спині. Я навчилась розпізнавати чужаків у своїй голові. Коли хтось намагається порушити мій спокій, я відчуваю легеньке поколювання в тому місті куди дивиться порушник. Але треба не проґавити цей момент, бо коли він уже проник в твою голову, ти цього не відзначиш. Або я ще не дійшла до цього рівня.

На кишеньковому годиннику  5:50. Треба поспішати. Перевіривши пропускну картку, я вирушила на стадіон. До місця призначення йти двадцять хвилин. «Трясця» - подумала я, поки містера Проша немає поряд.

Я довго думала, що означає рівень доступу. І чому він у всіх різний, не зважаючи на клас і вік. Але коли мене запросили поговорити з одним дуже поважним чоловіком, я спробувала спитати. Він розсміявся, але пояснив. Всі розрізняються за кольором і за цифрами на картці. Колір визначає хто ти: обслуговуючий персонал чи вчитель - жовтий, учень – червоний, вчений – зелений, якась важлива персона -чорний. Велика цифра позначає твою небезпечність. Всього десять рівнів.

Зараз я не розумію чому на моїй червоній картці стоїть цифра «7». Мені її видали після перевірки активності мозку. Усе запищало, заблищало і заморгало, як тільки я підняла цеглину. Я вважаю це помилкою, бо здійнявши одну бурю, я готова впасти у вічний сон. І ця цифра трішки заважає. Мене наприклад не пускають далі річки. А ще мене непокоять цифри, які розташовані нижче. Але це «поважний чоловік» відмовився розповідати.

- Я з’їм свої шкарпетки, якщо ти сьогодні знову не покладеш Вірая на лопатки. – Пролунав голос позаду, коли я вже була майже біля стадіону. – Привіт, крихітко.

- Привіт, Саро.

- Що на цей раз, похмура дівчинко? Знову той сон? Забудь, я ж забула.

Підбадьорювати вона не вміла, але подруга вона дійсно класна. Пам’ятаю як ми почали спілкуватися. Вона підпалила собі черевики, а я не знаючи що робити, закинула її у ставок. Звідки я могла знати, що вона не вміє плавати? Тоді я думала всі вміють.

 - Мені здається сьогодні він був довший і чіткіший. Але знаєш, забудь. – Відмахнулась від неї я, коли ми зайшли на територію містера Проша.

- Ви запізнилися на десять хвилин, міледі. Але сильно не переживайте, бо ви перші. – Промовив пристаркуватий, лисий і весь в татуюваннях вчитель.

І дійсно. На стадіоні були лише ми. Це рідкість, як для понеділка.

- У когось на обід шкарпетки, - спробувала пожартувати я, штовхаючи Сару ліктем.

- Це не смішно. Містере Проше, коли прийде Вірай, ви ж поставите його із Арією? Ну будь ласка. Я не хочу їсти свої шкарпетки, - благала Сара.

- Не знаю, що в вас там за ігри, але Ківларія буде битися з Віраєм. - Відмахнувся він. – А тепер три кола за запізнення.

Мій похмурий вираз обличчя став ще похмурішим. Але робити нічого. Ми побігли навколо стадіону.

- Чому ти так впевнена, що на цей раз я знову зможу? – перериваючи мовчання, поцікавилась я.

- Бо він категорично не хоче використовувати свою суперсилу під часу бою.

- Тільки тому, що він не вміє тримати думки під замком.

- І як містер Прош не помічає твого нахабства. Я нізащо не повірю, що ти можеш так легко підняти такого здорованя як Вірай. Не бреши хоча б мені, крихітко.

- Вчитель просто хоче побачити розчарування в його очах.

Ми розсміялися, добігаючи останній круг. До цього часу пришли майже всі. Поки вони бігали, я почала розтягуватися.

Поштовх.

- Пробачте… - він задивився на пропускну картку, яка висіла на грудях, - міс… Ківларія.

Побачивши цифру «7» він відсахнувся. Зелені очі розкрилися ширше. Високий чоловік у чорному костюмі спробував не показувати страху, але в нього явно не виходило.