Другокласниця Белла Біль-Бель завжди мріяла працювати в шкільній газеті. Білочка знала, що в редактори, ба, навіть у звичайні журналісти беруть лише за особливі заслуги. Проте в цей момент Бель не думала про вигоду і журналістську удачу. Вона попросила у Вуханя телефон, щоб також набрати номер пожежної служби, адже знову десь заносила власну мобілку.
Диспетчер Білка-торохтушка сиділа біля телефону, дивилася мелодраму, «полірувала кігтики», гризла солоні горішки, думала про життя, страждала від нудьги і пила холодний чай. Лінда пишалася подібним семидільством і порівнювала себе з великими полководцями минулого. Також вона хотіла придумати восьму справу, щоб перевершити славних діячів давнини. З екрана телевізора залунала тривожна музика, й одночасно задзвонив телефон. З лап Лінди випала пилочка, а сама білочка ледь не вдавилась горішком. Відкашлялась, ковтнула чаю, потім взяла трубку телефонного апарата.
— Доброго дня, диспетчерська слухає, – трохи здавлено сказала Лінда.
— Алло, це Белла Біль-Бель. Я знаходжусь у школі, у нас щось загорілося, навколо повно диму. Рятуйте!
— Добре! Зрозуміла! Миттю виїжджаємо, – відрапортувала телефоністка.
Лінда кинула трубку і швидко спустилася у їдальню, перестрибуючи через декілька сходинок. Вона ледь не впала дорогою. Диспетчерка, з силою штовхнувши двері, влетіла в кімнату, мов метеор. Пожежники обернулися на шум.
— Що сталося? – здивувався Ерні.
— У школі почалася пожежа. Хутчіше виїжджайте! Без жертв не обійтися! Там же діти!
— Команда! Вперед! Миттю на виїзд! – віддав наказ Ноттен.