Глава вісімнадцята. Лозен.

Айані стояла на скелястому виступі, і під її м’якими мокасинами здригалася земля — не від землетрусу, а від тупоту кінських копит.
Вона більше не була Енн із хмарочоса в Денвері. Її сучасний одяг зник, замінений на замшеву сукню воїтельки, розшиту бісером, що відбивав сонячні промені. На її поясі висів важкий ніж, а в руках вона стискала лук. Але головне — змінилися її очі. Вони більше не шукали симетрії в параметричному дизайні; вони шукали слабкі місця в геометрії приреченості.
— Вони близько, — прошепотіла вона, заплющивши очі й піднявши руки долонями догори.
Її новий дар — відчувати ворога за подихом вітру — трансформувався через її архітектурне мислення. Вона бачила не просто загін мисливців за скальпами, що наближався до кочового табору її племені. Вона бачила креслення загрози. Кожен вершник був вектором атаки, кожна рушниця — лінією вогню.
Але вона бачила й оборону. Каньйон позаду неї був не просто дикою природою. Він був ідеальною опорною конструкцією.
— Лозен! Щите нашого народу! — до неї підбігла стара жінка, притискаючи до себе дитину. — Вони виріжуть нас усіх! Наші воїни занадто далеко!
Айані розплющила очі. Жаль миттєво згорів у вогні рішучості. Вона більше не була Енн, яка стидалася свого походження. Вона була архітектором порятунку.
— Усіх жінок і дітей — углиб каньйону! — скомандувала вона, і її голос пролунав так владно, що старі мимоволі підкорилися. — Не біжіть натовпом! Розділіться на групи. Використовуйте тіні від скель як перекриття!
Вона побігла вниз, до входу в вузьку ущелину. В її голові розгортався план обороноздатності. Вона бачила природні ніші як доти, вузькі стежки як вузькі місця, де кількість ворога не матиме значення.
Мисливці за скальпами вискочили з-за повороту. Їх було двадцятеро — брудних, озброєних до зубів чоловіків, які прийшли по легку здобич. Вони закричали, побачивши самотню фігуру жінки біля входу в каньйон.
Айані-Лозен не ворухнулася. Вона чекала, поки вони увійдуть у зону найвищого напруження її тактичного креслення. Коли перший вершник перетнув уявну лінію, вона різко підняла руку.
Удар!
Це було не чаклунство, це було знання матеріалознавства. Айані помітила нависаючу скелю, що трималася на чесному слові та одному великому камені. Вона просто підрізала мотузку, яку заздалегідь прив’язала до цього каменя.
Величезна брила з гуркотом обвалилася, перекриваючи половину проходу й утворюючи ідеальну барикаду. Коні злякано заіржали, вершники почали падати. Хаос упорядкувався через архітектуру смерті.
Лозен підняла лук. Кожна стріла, випущена нею, була вивіреною. Вона не цілила в серця; вона цілила в коліна, у віжки, у зброю. Вона руйнувала інфраструктуру їхньої атаки.
Бій був коротким. Вороги, затиснуті в пастці, яку створила жінка, чий розум бачив структуру світу за хаосом ліній, панікували. Коли остання група мисливців спробувала прорватися, Лозен використала ще одну архітектурну хитрість: вона підпалила заздалегідь підготовлені пучки сухої шавлії, заповнюючи ущелину густим, задишливим димом. Це було схоже на створення системи примусової вентиляції, тільки навпаки.
Залишки ворогів відступили, кашляючи й проклинаючи "відьму Чірікауа".
Каньйон знову замовк. Лозен опустила лук. Її тіло тремтіло, але в очах палав вогонь тріумфу. Вона врятувала своє плем'я, не проливши зайвої крові, просто використовуючи простір як зброю.
— Все? — прошепотіла вона в порожнечу.
— Непогано для архітектора, який стидався власної тіні, — раптом пролунав у її голові хрипкий, різкий і просякнутий такою кількістю цинізму голос Олівера, що він ледь не витіснив спокій пустелі.
Айані-Лозен здригнулася. Вона не бачила його, але відчувала його присутність — як іржавий цвях у бездоганній дерев'яній балці.
— Хто ти? — подумки вигукнула вона, озираючись. — І чому ти в моїй голові?
— Я — Олівер. Твій напарник у цьому божевільному шоу, — відповів голос, і Лозен виразно почула звук того, як він відкорковує пляшку. — Ти щойно врятувала людей. Гарно. Але не думай, що Бог, який наділив тебе цією силою — благодійник.
Реальність навколо неї на мить викривилася. Вона побачила образ чоловіка в сучасному одязі, що сидів у залі з колонами, стискаючи пляшку.
— Він врятував мене від порожнього життя, — заперечила Айані, намагаючись зберегти спокій Лозен. — Він дав мені шанс бути корисною своєму народу.
— Він дав тобі шанс бути його маріонеткою! — гаркнув Олівер. Його цинізм був настільки концентрованим, що він завдавав майже фізичного болю. — Я пройшов цей шлях, Айані. Три роки в Шервудському лісі. Три роки я робив Його брудну роботу, думаючи, що я герой. А в кінці? Він просто вимкнув світло. Він забрав у мене все, що я любив, і викинув у смітник. Цей "Творець" — шахрай. Він — баг у системі, який тільки й чекає, щоб встромити тобі ножа в спину, коли ти виконаєш Його місію.
Слова Олівера вдарили в саму рану Айані — в її потребу в ідеальності та структурі. Якщо Бог — шахрай, то її нова ідентичність — лише ілюзія?
— Ні... — прошепотіла вона. — Ви помиляєтеся. Він не може бути таким...
— Досить, Олівере. Ти заважаєш компіляції душ, — раптом пролунав у її голові спокійний, старечий голос Ченя.
Груба, рвана енергія Олівера раптом зіткнулася з невичерпним чайником спокою каліграфа. Айані відчула, як напруга в голові миттєво зникла, залишаючи по собі тихий аромат жасминового чаю.
— Ти лякаєш дівчину, яка щойно врятувала життя, — продовжував Чень. — Твій гнів — це зрозуміло, але він не є стратегією. Подивися на неї. Вона поєднала тактику з архітектурою. Це — геніально.
— Я просто попереджаю її про Critical Error! — обурився Олівер. — Вона має знати правду!
— Твоя так звана "правда" — це лише твоя суб'єктивна інтерпретація застарілих даних, — відповів Чень, і Лозен виразно почула, як він робить ковток. — Олівере, ти — баг. Ти — непередбачуваний елемент. Але баги іноді створюють найкраще програмне забезпечення. Ти — наш Щит від Його досконалості. Айані-Лозен — це наш Щит від хаосу.
Чень на мить замовк, аналізуючи мережеві потоки в головах героїв. Він бачив Олівера — розбитого, цинічного, але неймовірно життєстійкого. Він бачив Айані-Лозен — структуровану, тактичну, здатну відчувати простір.
— І ви обидва, — як дзвін прозвучав голос Ченя. — Ідеально підходите одне одному. Айані будує оборону, а Олівер руйнує плани. Ви — дві сторони однієї монети, якою ми розрахуємося з цим шахраєм наприкінці.
Айані-Лозен повільно підняла голову до неба Чірікауа. Дим від її пастки розсіювався, відкриваючи чисте синє небо. Вона все ще відчувала Олівера, його ненависть до Бога, Його попередження про зраду. Але вона також відчувала спокій Ченя і його віру в команду.
— Шахрай... — прошепотіла вона, стискаючи руків'я ножа. — Може бути. Але якщо цей каньйон став моїм хмарочосом, то я буду захищати його до останнього ряду коду.
І вона випрямилася на весь свій зріст воїтельки Чірікауа.