Глава шістнадцята. Афіна.

Дімітра стояла на самій вершині стратегічного пагорба, дивлячись на долину, де розгорталася сцена, яка жодним чином не в’язалася з її минулим життям.
Вона не була міфічною богинею, що вийшла з голови Зевса в повному озброєнні під грім небес. Вона тримала на плечі мудру сову, але не ткала долю героїв. Вона була Дімітрою — жінкою, яка ще вчора викладала класичну філологію в університеті Салонік, чиїм найбільшим стресом був завалений дедлайн по дисертації про етичні парадокси в текстах Платона. Там її зброєю були влучні цитати, латина та бездоганні логічні силогізми. Тут її зброєю став важкий бронзовий щит-гоплон, що відтягував ліву руку до оніміння, і короткий ксифос, чия сталь здавалася занадто холодною та реальною для її тонких, "бібліотечних" пальців.
— Сорок ополченців проти двох сотень найманців-пельтастів, — прошепотіла вона, поправляючи важкий коринфський шолом, що обмежував огляд. — Це не парадокс. Це математичне самогубство. Системна помилка в самій структурі цієї реальності.
Дімітра відчувала, як гарячий піт стікає під лляним лінотораксом, лоскочучи шкіру, а серце б’ється в рваному ритмі, далекому від величного гекзаметра. Її нова ідентичність — Афіна — вимагала від неї холодного стратегічного генія, але розум професора філології все ще намагався аналізувати ворожу фалангу як неорганізований, агресивний текст, повний стилістичних провалів та логічних дірок.
— Палладо... Дімітро... — до неї підійшов молодий лохаг, чиї очі були налиті кров'ю від пилу та жаху. — Вони вже біля підніжжя. Ми не втримаємо цей прохід. Нас просто розтопчуть кількістю. Може, відступимо до Акрополя?
Дімітра повільно повернула голову. У її погляді, що зазвичай світився тихим світлом паперових архівів, раптом спалахнуло щось сталеве, гостре, як бритва.
— Відступ — це логічна поразка ще до висунення основної тези, — промовила вона, і її голос, загартований роками лекцій у великих аудиторіях, пролунав несподівано владно, розрізаючи густе повітря. — Подивися на сонце, лохагу. Вони атакують знизу, прямо проти сліпучого світла. Подивися на вітер — він піднімає рудий пил прямо їм у зіниці. Ми не будемо битися з ними лише м’язами. Ми битимемося силою прикладної геометрії та оптики.
Вона виставила щит вперед, відчуваючи його вагу як частину свого тіла. Найманці знизу завили, б’ючи мечами об щити, і кинулися вгору по схилу. Це була некерована лавина заліза, бронзи та первісної люті. Дімітра не ворухнулася. Вона рахувала кроки, наче вимірювала стопи у вірші. Сто... вісімдесят... шістдесят... сорок...
— Зараз! Зімкнути щити! — вигукнула вона.
Коли перший ряд ворогів врізався в лінію гоплітів, Дімітра відчула удар усім тілом, наче в неї влетів вантажівка. Бій миттєво перетворився на важку, криваву тисняву, де простір вимірювався сантиметрами. Запах розпеченого металу, кінського поту та свіжої крові заповнив легені, витісняючи кисень. Вона діяла не як вбивця, а як прецизійний механізм. Її ксифос знаходив вразливі місця в обладунках не через фізичну міць, а через ідеальне відчуття таймінгу та знання анатомії.
Але натиск був неймовірним. Сорок чоловік проти двох сотень — стіна почала тріщати. Їх відтісняли до самого краю урвища. "Я не богиня. Я просто жінка з книжкою. Я не зможу втримати цю структуру від остаточного колапсу..." — промайнула холодна, паралізуюча думка.
— Дімітро, люба, припини редагувати примітки в рукописах. Зараз ти сама — головний автор. Використовуй діалектику бою, або тебе просто викреслять з цього списку! — раптом пролунав у її голові знайомий, іронічний голос Ченя, що пахнув заспокійливим жасминовим чаєм.
Дімітра ледь не випустила руків'я меча. Час наче сповільнився, перетворюючи баталію на нерухому червонофігурну вазу.
— Ченю? Ти з’явився саме тоді, коли моя аргументація розбивається об їхні сокири! — подумки вигукнула вона, відбиваючи щитом удар списа.
— Я просто нагадую про ширший контекст, — спокійно відповів голос. — Подивися праворуч. Там старе русло дренажного стоку. Якщо ти не змістиш акценти зараз, твій "епос" закінчиться некрологом. Покажи їм, що таке інтелектуальна домінація!
Але перш ніж вона встигла обдумати пораду Ченя, у її свідомості вибухнув інший голос — хрипкий, прокурений і наскрізь просякнутий таким концентрованим цинізмом, що він ледь не витіснув мудрість каліграфа.
— Боги, та залиште ви вже цю філософію для недільної школи! — втрутився Олівер. — Ченю, твоя "когнітивна перевага" зараз отримає дірку в пузі. Дімітро, слухай сюди, поки тебе не перетворили на відбивну. Правий фланг у тебе тримається на соплях і чесному слові! Забудь про дренаж, просто вгати он тому лисому здобуню з сокирою щитом у щелепу. Він замахується так, ніби рубає ліс, а не б’ється з професором! Скористайся інерцією, ну же!
Дімітра здригнулася від грубості цього голосу. Олівер був наче удар батогом по оголених нервах.
— Хто це?! — вигукнула вона, відчуваючи, як гнів витісняє страх.
— Це Олівер, наш спеціаліст із брудних методів та виживання в екстремальних умовах, — зітхнув у глибині свідомості Чень. — Не звертай уваги на його манери, звертай на факти.
— Та вже ж, не звертай! — гаркнув Олівер. — Поки ти там медитуєш на хмаринки, її зараз розтопчуть! Дімітро, вліво! Зараз! Прикрийся щитом, дурепо!
Дімітра інстинктивно смикнулася вліво, і в ту ж мілісекунду по бронзі її щита вдарила важка фракійська сокира. Удар був такої сили, що кістки передпліччя жалібно скрипнули, а в очах потемніло. Але вона встояла.
— А тепер — крок вперед і ксифосом прямо в печінку! — продовжував Олівер, наче коментував футбольний матч. — Не дивись так, ніби це експонат у музеї. Це просто м’ясо. В університетській їдальні котлети були твердішими. Бий! Будь Афіною, а не жертвою обставин!
Дімітра, підкоряючись цьому грубому, але дієвому імпульсу, різко викинула руку з мечем вперед. Фракієць лише встиг здивовано охнути, перш ніж осісти в пил, затиснувши рану. Вона відчула, як холодна логіка Ченя змішується з практичною люттю Олівера, створюючи новий, небезпечний сплав.
— Правий фланг — організований відхід до русла! — скомандувала вона, і тепер у її голосі не було жодного сумніву. — Заманюйте їх на слизьке каміння!
Це була бездоганна пастка. Найманці, повіривши у свою швидку перемогу, з диким ревом кинулися в пролом, але пересохле русло, захаращене мулом та камінням, перетворило їхню атаку на хаотичне падіння.
— Дивись, як вони летять! — реготав Олівер у її голові. — Ченю, бачиш? Жодної метафізики, чиста гравітація!
Бій перетворився на методичне знищення ворога, що втратив опору. Дімітра стояла на самому краї, її білий хітон був густо заляпаний кров’ю, шолом збився набік, але погляд був несамовитим. Останній ватажок найманців, побачивши цю криваву "богиню", просто кинув меч і втік у бік моря.
Дімітра важко опустила щит, що тепер здавався легким, як папір. Її руки тремтіли від надлишку адреналіну.
— Все? — тихо запитала вона.
— Для вступного іспиту — блискуче, — відповів Чень.
— Непогано для книжкового черв'яка, — додав Олівер, і в його тоні вперше проблиснула груба повага. — Ти майже не зіпсувала зачіску. Але готуйся: цей старий китаєць зараз почне твою "ініціацію" в нашу божевільню.
Реальність навколо Дімітри почала вібрувати й розпадатися на золотаві нитки коду. Вона відчула, як її свідомість підключається до величезної мережі. Вона відчула міць Гільгамеша-Давида, крижану точність Кенджі-Хаторі, відчайдушну хоробрість Марі-Жанни та лють Емми-Брунгільди.
— Дімітро, знайомся, — голос Ченя став урочистим. — Це твоя команда. Емма, Кенджі, Давид... А цей голос, що заважав тобі битися — наш Олівер. Спеціаліст із виживання.
— Вітаю, Афіно, — пролунав у голові чистий голос Емми. — Олівер вже встиг назвати тебе дурепою? Не зважай, він так виражає любов до людства.
— Гей! — обурився Олівер. — Я щойно врятував її інтелектуальний зад!
Дімітра повільно витерла закривавлене лезо меча об край свого хітона. Вона більше не була просто професором філології. Вона була стратегом у грі, де ставкою було саме існування всесвіту.
— Я готова, — сказала вона, дивлячись у нескінченність. — Веди нас до синтезу, Ченю. І Олівере... дякую за "печінку". Це було... влучно.