Глава чотирнадцята. Хаторі.

Кіото тонуло в передгрозовому мареві. Повітря було настільки вологим і нерухомим, що здавалося, ніби його можна розрізати лезом. Кенджі стояв посеред вузької вулички району Гіон, і тіні від паперових ліхтарів лягали на його обличчя, наче ритуальна розмальовка акторів театру кабукі.
Він не був Кенджі. Принаймні, не зараз. У цьому часі, у цих декораціях епохи Сенгоку, його звали Хаторі. Це ім’я пахло збройовою олією, холодною сталлю та кров’ю, що запеклася на циновках татамі. Він був шинобі, тінню, яку найняли для неможливого: зупинити загін карателів клану Ода, що прямував до таємного сховища імператорських реліквій.
Їх було дванадцять. Професійні вбивці, озброєні катанами та довгими списами-ярі. Кенджі відчував їхнє наближення не слухом, а шкірою — поривчастий рух повітря, запах заліза та дешевого саке.
— Дванадцять проти одного, — прошепотів він, стискаючи руків'я своєї вакідзаші. — Гарна математика для того, хто в минулому житті боявся навіть податкової інспекції.
Він відчував у собі силу, яку дав йому Бог у залі з колонами. Його сила була в швидкості, у вмінні ставати порожнечею. Але зараз, коли перший ряд самураїв випірнув із темряви, серце Кенджі зрадницько йокнуло. Його охопила крижана невпевненість. "Чи справді я — Хаторі? Чи це просто ілюзія, яка зараз розіб'ється об першу ж сталь?"
— Смерть зраднику! — вигукнув капітан загону, і перша катана описала блискавичну дугу, цілячись у горло Кенджі.
Світ вибухнув звуками. Дзенькіт металу, крики, хрипи. Кенджі рухався інстинктивно. Він був не просто швидким — він був неможливим. Він прослизав між ударами, наче дим, залишаючи по собі лише короткі, точні розчерки сталі.
Кров бризнула на стіну чайного будиночка. Один, двоє, троє... Самураї падали, навіть не встигаючи зрозуміти, звідки прийшла смерть. Але їх було занадто багато. Коли п'ятий супротивник упав із перерізаним сухожиллям, Кенджі відчув, як втома і сумнів починають тягнути його до землі. Натовп ворогів стискав кільце. Один зі списників ударив ззаду, розітнувши плече Кенджі.
Біль обпік розум. Кенджі похитнувся. "Я не витримаю. Їх забагато. Я просто програміст, який потрапив у м'ясорубку..."
— Ти не програміст, Кенджі. Ти — крапка з комою в коді цього всесвіту. Якщо тебе прибрати, все розвалиться, — раптом пролунав у його голові спокійний, ледь іронічний голос Ченя.
Кенджі завмер, хоча навколо продовжувався танець смерті. Час наче сповільнився.
— Хто це? — подумки вигукнув він, відбиваючи черговий випад катани.
— Магія? Ні, стратегія, — відповів голос, і Кенджі виразно почув звук сьорбання чаю. — Мене звати Чень. Досить аналізувати свою слабкість. Перестань думати про себе як про жертву. Ти — лезо. А лезо не запитує, скільки перед ним паперу. Воно просто ріже.
— Ченю, їх дванадцять! — Кенджі ледве встиг присісти під ударом важкого меча, що розрубав дерев'яний стовп над його головою.
— Помилка в розрахунках, — відповів Чень. — Їх уже сім. І вони бояться тебе більше, ніж ти їх. Подивися на їхні ноги. Вони тремтять. Використовуй це. Стань їхнім нічним жахом, а не просто мішенню.
Ці слова подіяли як ін'єкція адреналіну прямо в серце. Кенджі відчув, як невпевненість випаровується, залишаючи по собі крижаний спокій. Він перехопив меч зворотним хватом.
— Дякую за патч, Ченю, — процідив він.
Те, що відбувалося далі, більше не було боєм. Це була кривава каліграфія. Хаторі став невидимим. Він перетворювався на тінь, що виникала за спинами ворогів, на спалах сталі, що знаходив щілини в обладунках. Вуличка Гіону перетворилася на бійню. Кров заливала бруківку, пара змішувалася з димом від перекинутих ліхтарів.
Кенджі більше не відчував болю в плечі. Він відчував лише ритм. Вдих — випад. Видих — розворот. Смерть.
Останній самурай, капітан загону, впав на коліна, притискаючи руки до розірваного живота. Він дивився на Хаторі з невимовним жахом. Кенджі стояв над ним, важко дихаючи, його меч був червоним до самого руків'я.
— Хто ти... — прохрипів капітан.
— Я — помилка в твоїй долі, — відповів Кенджі і завершив справу одним коротким ударом.
Тиша повернулася в Кіото, порушувана лише далеким гуркотом грому та капанням крові з леза катани. Кенджі опустився на землю, спираючись спиною на скривавлений стовп.
— Все? — запитав він у порожнечу своєї голови.
— Перша ітерація завершена успішно, Хаторі, — відповів Чень. — Твій ККД зріс на 40%. Непогано для новачка.
— Хто ти такий, Ченю? І що це за "команда", про яку ти натякав?
— Прийшов час познайомитися. Ти не один такий "особливий". Нас багато, і кожен з нас — це інструмент у руках Бога, який дуже не любить програвати.
Раптом Кенджі відчув дивне тяжіння. Стіни будинків Кіото почали розмиватися, перетворюючись на цифрові коди, а потім знову кристалізуючись у щось інше. Він відчув присутність іншої свідомості. Це була жіноча енергія — гостра, швидка, як електричний розряд.
— Кенджі, знайомся, — голос Ченя тепер звучав так, ніби він представляв гостей на вечірці. — Це Емма. У своєму світі вона — Інгрід, валькірія цифрових полів. Еммо, це Хаторі. Наш майстер ручної роботи та прихованих процесів.
Перед внутрішнім поглядом Кенджі виник образ дівчини з коротким світлим волоссям і очима, в яких мерехтіли рядки коду. Вона виглядала втомленою, але в її погляді було стільки сили, що Кенджі мимоволі випрямився.
— Привіт, Хаторі, — пролунав голос Емми. Він був чистим, але в ньому відчувалася сталь. — Сподіваюся, ти вмієш не тільки мечем махати.
— Привіт, Еммо, — відповів Кенджі, витираючи закривавлене лезо об край хаката. — Здається, я тільки-но зрозумів, що мій "софт" потребує серйозного оновлення.
— Це точно, — втрутився Чень. — Але про це пізніше. Для всього свій час.
Кенджі подивився на свої закривавлені руки. Він був Хаторі. Він був Кенджі. І він тепер був частиною чогось настільки масштабного, що Кіото здалося йому лише маленьким пікселем на величезному екрані.
— Веди нас, Ченю, — сказав він. — Подивимося, на що здатна ця ваша "команда".
Грім нарешті розірвав небо над Кіото, і перші краплі дощу почали змивати кров із бруківки Гіону.