Глава тринадцята. Ілля.

Богдан знав, що таке нерухомість. Це коли ти лежиш у заваленому бліндажі під Бахмутом, над тобою три метри бетону та землі, а в радіоефірі — тиша. Це коли ти не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою, бо кожний рух відгукується пекельним болем, а легені ледве вдихають кисле повітря. Але тоді, під завалами, у нього була надія. У нього були побратими, які пробивалися до нього. У нього був сенс жити.
Тут, у цій курній, напівтемній хаті, де пахло сухою травою, цвіллю та старістю, надії не було.
Він лежав на низькому ліжку, вкритому грубим паласом. Його тіло... воно було чужим. Величезні, наче витесані з дуба, кінцівки не слухалися. М’язи, що могли б бити биків, нагадували засохлу глину. Двадцять років він лежав тут, дивлячись на одну й ту саму тріщину на стелі, поки його розум, загартований спецназом, повільно божеволів від бездіяльності.
— Ілля... — прошепотів він, і це ім’я, вимовлене хрипким, незвиклим до розмов голосом, пролунало як вирок.
Він більше не був Богданом. Він був Іллею Муромцем. Сином селянина, якого Бог (або той, хто називав себе Богом у залі з колонами) вирішив зробити богатирем. Але перед тим, як дати силу, Він забрав у нього рух.
«Це тест», — думав Богдан, аналізуючи ситуацію звичною військовою логікою. — «Тест на витривалість. На ментальну стійкість. Якщо я зламаюся зараз, чи впораюся я з тим, що буде далі».
Пам'ять про зал із колонами — здавався далеким, солодким сном. Тут була лише реальність: пил, самотність і безсилля. Його батьки давно померли, сусіди приносили їжу більше з жалості, ніж із поваги. Він був місцевою пам'яткою — живим мерцем.
— Тридцять років... — повторив він. — Тридцять років очікування на наказ.
Він закрив очі, намагаючись знайти в собі ту іскру, ту «козацьку лють», про яку говорив Бог. Але всередині була порожнеча. Лише холодна, аналітична оцінка ситуації: шанси на виживання — 0%. Шанси на виконання місії — 0%.
Раптом у дворі почулися кроки. Непевна, стареча хода. Двері скрипнули, і в хату зайшли троє чоловіків. Вони були одягнені в прості свитки, але в їхніх очах світилася мудрість, яка не належала цьому світу. Каліки-перехожі.
— Мир дому цьому, — сказав один із них, чий голос нагадував шелест сухого листя. — Чи знайдеться тут ковток води для втомлених мандрівників?
Богдан хотів сказати «ні», хотів прогнати їх, бо в нього не було ні води, ні сили її принести. Але Ілля... Ілля, який жив у ньому, відчував інше.
— Вода є в діжці біля порога, — прохрипів він. — Самі беріть. Я... я не можу підвестися.
Перехожі перезирнулися. Один із них підійшов до діжки, зачерпнув ковшем води, але не випив сам. Він підійшов до ліжка Іллі.
— На, випий, Іллє, — сказав він, підносячи ковш до його губ. — Це вода не проста. Це вода з твого рідного джерела. Вона пам'ятає твою силу.
Богдан, підкоряючись незрозумілому імпульсу, зробив ковток. Вода була крижаною, вона обпекла горло і... раптом він відчув, як по тілу пробіг електричний розряд. Пекельний біль, що сковував його м’язи тридцять років, вибухнув, наче тисячі голки, і зник.
— А тепер, Іллє, встань і принеси нам води, — спокійно сказав старий.
Це був наказ. Богдан відчув його всім своїм єством. Це не було прохання, це була команда, яку не можна було не виконати.
Він зробив рух. Його величезні, наче дубові колоди, ноги вперлися в земляну підлогу. Він відчув опору. Тридцять років це тіло не відчувало землі під ногами! З важким зітханням, що нагадувало скрегіт тектонічних плит, він піднявся. Хата навколо нього хитнулася, наче корабель під час шторму. Він був величезним — голова майже торкалася стелі.
Він ступив крок. Один. Другий. Кожен крок був перемогою над гравітацією, над часом, над самим собою. Він підійшов до діжки, зачерпнув ковшем води і приніс його старим. Руки його більше не тремтіли. Вони були міцними, як сталь.
— Дякуємо, Іллє, — сказав старий, випиваючи воду. — А тепер скажи нам: що ти відчуваєш?
— Силу, — промовив Богдан, і його голос тепер звучав глибше, потужніше. — Я відчуваю, що можу перевернути землю.
— Це добре, Іллє. Але пам'ятай: сила — це не тільки дар, це й відповідальність. Ти отримав її, щоб захищати цей світ. А тепер йди до Києва, до князя Володимира. Там на тебе чекають. Твій шлях буде нелегким, але ти маєш його пройти.
Старі пішли, так само раптово, як і з’явилися. Богдан залишився сам у порожній хаті, але тепер він не був безсилим інвалідом. Він був богатирем.
Він вийшов на подвір’я. Сонце, що якраз заходило за обрій, освітлювало його нове, могутнє тіло. Він відчував кожен м’яз, кожен нерв. Він підняв з землі величезну сокиру, що лежала біля дровітні — батьківську спадщину. Вона була важкою, але в його руках здавалася невагомою.
— Київ... — промовив він. — Починаю рух.
Він пішов пішки. Кожен його крок залишав глибокий слід на курній дорозі. Він не відчував утоми. Було враження, що він йшов, перестрибуючи через річки та яри, наче вони були калюжами.
На другий день шлях його лежав через ліси та болота, де, за переказами, чатували небезпеки. Але Ілля не боявся. Він відчував у собі силу, яка могла б розігнати будь-яку темряву.
На його шляху, біля старого дуба, де дорога звужувалася, чатувала банда, як їх називають солов'їв-розбійників, бо їхні набіги супроводжувалися свистом. Вони були невловимими, жорстокими та хитрими. Вони ховалися в кущах, чекаючи на здобич. Почувся свист, який свідчив, що зараз відбудеться щось, чого боїться кожен, хто йде цим лісом. Але Ілля не зупинився. Він йшов, тримаючи сокиру на плечі.
— Ану, стій, велетню! — почувся сиплий голос, і з хащів вийшли троє чоловіків. Вони були озброєні мечами та луками, а в їхніх очах світилася жадоба.
Ілля посміхнувся. Це була посмішка того, хто знав свою ціну.
— Я Ілля, — промовив він спокійно, - а вам, хлопці, краще йти своїм шляхом.
Розбійники перезирнулися.
— Та нам байдуже, хто ти! — крикнув ватажок, піднімаючи меч. — Ми — "Солов'ї"! І ми не відпустимо тебе, поки ти не віддаси нам все, що маєш!
Ілля зняв сокиру з плеча. Вона засяяла в променях сонця.
— Ви — "Солов'ї"? — промовив він. — Добре. Я навчу вас, як справжні солов’ї співають.
Першим на Богдана кинувся ватажок. Він махав мечем, як дровинякою, але від цього не ставав менш небезпечним.
Богдан був швидким, спритним, його удари були точними і нищівними. Але розбійники були втіленням самої витривалості.
— ОК, — прошепотів він сам до себе. — Ти Ілля Муромець. Покажи цим покидькам де у рака яйця.
Я — крикнув він - Ілля Муромець. Я є страх, для таких, як ви!
З цим криком він відчув, як у ньому прокинулася нова, невідома досі сила. Вона не була ні божественною, ні людською. Це була сила волі, сила духу, що кидає виклик самій долі.
Він зробив шалений, відчайдушний стрибок. Ватажок, не встиг зреагувати. Сокира Іллі, підсилена цією новою, нестримною силою, описала останню дугу і з жахливим хрускотом врізалася в саму середину маски на обличчі розбійника.
Ватажок застиг. Його очі згасли, а з пащі вирвалося останнє, хрипке зітхання. Дебеле тіло повалилося на землю, піднімаючи хмару пилу.
Ілля стояв над поваленим ворогом. Його сокира була заплямована чорною кров’ю розбійника. Він важко дихав, спираючись на сокиру. Підняв голову до неба, де крізь прогалини в кронах дерев пробивалися перші промені сонця.
— Перший, — прошепотів він, і в його голосі більше не було Богдана. — Тепер я Ілля Муромець. І я тільки-но почав.
Він нахилився, щоб відрубати голову ватажка, як раптом у його голові, наче з самої безодні, пролунав спокійний, старечий голос із дивним акцентом:
— Вітаю з першою компіляцією, титане. Гарно махаєш сокирою. Але, будь ласка, не вбивай нікого протягом наступних п'яти хвилин — нам треба серйозно поговорити про твій рейтинг ефективності.
Ілля завмер з піднятою сокирою. Це не був голос Бога. Це було щось нове. Щось, що сміло звертатися до нього, переможця "Солов'їв-розбійників", як до учня.
— Що це за магія? — процідив він крізь зуби, озираючись. — Вийди, покажися! Або Твоя голова стане наступною!
— Магія? Ні, це стратегія, — відповів голос Ченя. — І я б не радив тобі махати сокирою в мій бік. Моє терпіння має невичерпний чайник, а Ти... Ти лише дві третини бог.
Ілля стиснув сокиру так, що руків'я хруснуло. Перший подвиг з легенди був завершений, але він розумів: головна битва — битва за право бути самим собою в цій дивній божественній грі — тільки починається.