Глава дванадцята. Жанна.

Дощ у долині Луари не був благословенням. Це був холодний, липкий і брудний саван, що просочував усе: від вовняних підкладок сталевих наплічників до самої надії, яка ще жевріла в серцях обложених. Марі стояла в кутку свого намету, затиснута між важким дубовим столом і мокрою полотняною стіною, що безперестанку ляскала на вітрі.
Її руки тремтіли. Не так, як у втомленого майстра після десяти годин кропіткої реставрації ікони, коли пальці просто німіють. Це було інше тремтіння — глибоке, внутрішнє, наче всередині неї розсипався скляний механізм, і гострі уламки різали її з кожним ударом серця. Вона дивилася на свої долоні: пам'ять про пензлі і шпателі ще не пройшла, а їй уже пропонували стиснути ними руків’я меча, що важив більше, ніж усі її інструменти разом узяті.
— Я не зможу, — прошепотіла вона, звертаючись до темряви. — Господи, Ти помилився. Ти шукав святу, а знайшлася лише перелякана дівчина, яка боїться навіть гучних розмов у Паризькому метро. Навіщо мені це залізо?
Вона торкнулася білого прапора, що лежав на столі. На ньому був вишитий золотими ліліями герб, який вона мала сьогодні підняти над головою перед тисячами розлючених, брудних і зневірених чоловіків. Обладунок, виготовлений найкращими ковалями Шинона спеціально під її тендітну статуру, здавався не захистом, а тортурним пристроєм. Кожен міліметр полірованої сталі тиснув на плечі, нагадуючи про неминучість.
Назовні сотні солдатів — обідраних, голодних, але фанатично налаштованих — чекали на «Діву». Вони вірили, що вона принесе сонце крізь хмари і розжене англійців одним помахом руки. А Марі просто хотіла заплющити очі й опинитися у своїй тихій майстерні, де пахне оліфою, старою деревиною та пилом віків. Де найбільшою небезпекою був неправильно підібраний розчинник.
— Ти надто багато думаєш про сталь, дитино. Сталь — це лише застигла форма чиєїсь волі. Зміни волю — і сталь розсиплеться на іржу, — раптом пролунав у її голові спокійний, старечий голос.
Марі здригнулася так сильно, що її шолом, який вона тримала під пахвою, зі дзвоном покотився по багнюці під ногами.
— Хто тут? Господи, я справді божеволію...
— Ні, це не він — відповів голос, супроводжуваний виразним, майже реальним звуком сьорбання гарячого чаю. — Мене звати Чень. Я твій... скажімо так, системний адміністратор на цей вечір. Поглянь на свої руки ще раз. Ти бачиш тріщини на іконі чи силу в пальцях, що ці тріщини заповнюють?
Марі закрила очі, намагаючись вхопитися за залишки реальності.
— Я боюся, Ченю. Я не лідер. Я просто реставраторка.
— Саме так! — голос Ченя став теплішим, наче він усміхався. — Твій світ зараз — це розбита вщент фреска. Твоя країна — це полотно, погризене щурами. Хто краще за реставратора знає, як з’єднати шматки докупи? Тобі не треба бути вбивцею. Тобі треба бути золотим швом, що тримає країну.
Марі зробила глибокий вдих. Вона відчула дивну вібрацію в ефірі — десь далеко, за межами її розуміння, пульсувала інша сила. Вона відчула Гільгамеша-Давида, його тріумф над звіром, його первісну впевненість. Це було як ковток міцного вина на порожній шлунок.
— Добре, — процідила вона, витираючи сльози тильною стороною залізної рукавиці, що залишила на щоці холодну смугу мастила. — Якщо я — клей, то нехай він буде міцнішим за їхні мечі.
Вона різко відкинула полог намету. Дощ миттєво вдарив у обличчя, наче ляпас. Перед нею стояли шеренги людей. Лицарі в потемнілих обладунках, лучники з тятивами, що розмокли, селяни з косами. Тисячі очей дивилися на неї. У цих поглядах не було радості — там була остання, відчайдушна надія, яка була важчою за будь-який панцир.
— До стін! — її голос спершу зірвався на хрип, але вона кашлянула, згадала впевненість того дикого чоловіка з Месопотамії і вигукнула знову: — До стін Орлеана! Ми не прийшли вмирати за короля! Ми прийшли забрати наш дім у тих, хто прийшов сюди без запрошення!
Вона важко заскочила на коня. Тварина відчула її тремтіння, нервово перебираючи копитами в глибокій багнюці.
Попереду височіли похмурі стіни форту Сен-Лу. Англійці вже готувалися. Марі бачила, як над зубцями стін піднімаються сотні довгих луків.
— За мною! — закричала вона, піднімаючи знамено.
Білий шовк розгорнувся на вітрі, незважаючи на вагу дощу. Він здавався єдиною світлою плямою в цьому сірому світі. Кінь рвонув уперед. Копита вибивали шматки бруду, що летіли в обличчя солдатам, які кинулися слідом.
Перший залп стріл був схожий на зграю чорної саранчі. Свист розрізаного повітря заповнив простір. Марі заплющила очі від жаху, чекаючи, що зараз одна з цих стріл знайде щілину в її забралі. Вона відчула удар — стріла дзенькнула об наплічник, вибивши іскру, але не пробила сталь.
— Не заплющуй очі, Марі! — прогримів Чень. — Дивись на колір! Твій прапор — це твоя зброя. Направляй його, як пензель на полотні!
Вона розплющила очі. Перед нею була справжня баталія. Крик, стогін, брязкіт металу об метал. Французи з ревом приставили драбини до мурів. Англійці скидали вниз каміння та лили киплячу смолу. Повітря наповнилося запахом горілого м’яса та мокрого заліза.
Марі була в самому центрі цього хаосу. Вона бачила, як падають люди, як кров змішується з дощовою водою, утворюючи іржаві калюжі. Її нудило від страху, але вона не опускала прапор.
Один з англійських лицарів, величезний чоловік у чорних латах, прорвався крізь коло її охоронців. Він підняв важку сокиру, цілячись у її голову. Марі заціпеніла. Вона бачила кожну подряпину на його нагруднику, бачила лють у його очах крізь проріз шолома.
— Вліво! Зараз! — скомандував голос у голові.
Марі смикнула поводи. Кінь став на диби, і сокира ворога лише зрізала частину декоративного плюмажу на її шоломі. У цей момент молодий французький зброєносець проткнув англійця списом.
— Ви живі, Діво! — прокричав хлопець, очі якого були божевільними від адреналіну. — Ведіть нас! Вони тікають!
І справді, побачивши, що їхній найкращий воїн не зміг вбити дівчину на білому коні, англійці на мить завагалися. Цього миттєвого збою в «коді» битви виявилося достатньо. Французи, відчувши, що Бог на їхньому боці, з потроєною силою кинулися на штурм.
Марі бачила, як її солдати захоплюють парапет. Вона бачила, як англійські прапори падають у багнюку, а їхнє місце займають золоті лілії. Вона не вбила жодної людини, її меч так і залишився в піхвах, але її рука, що тримала прапор, тепер була міцною, як скеля.
Коли сонце на мить пробилося крізь хмари, освітлюючи закривавлений і переможний Орлеан, Марі знесилено опустила знамено. Її обладунок був посічений стрілами, обличчя вимазане сажею та чужою кров’ю, але очі світилися.
— Ми зробили це... — прошепотіла вона.
— Непогано для першого шару лаку, — зауважив Чень, і Марі почула, як він знову наливає чай. — Але не розслабляйся. Гільгамеш тільки-но почав питати, чому твій прапор такий маленький, а Олівер вже намагається вирахувати, скільки срібла ти можеш отримати за викуп отих англійських лордів.
Марі вперше за день щиро, хоч і втомлено, посміхнулася. Страх нікуди не зник, він залишився десь глибоко всередині, але тепер вона знала: вона може з ним домовитися.