Глава одинадцята. Гільгамеш.

Він біг. Пил месопотамської рівнини піднімався за ним рудою стіною, закриваючи обрій. Це не був біг людини, що рятується від страху, — це був ритмічний, нищівний рух стихії. Серце молотом гупало у вухах, відбиваючи шалений темп, але дихання залишалося рівним. Кожен м’яз Давида, загартований тренуваннями в іншому, далекому житті, тепер наливався новою, левиною міццю.
— Гільгамеш... — прошепотів він, і це ім’я, випущене крізь стиснуті зуби, провібрувало в повітрі, наче низька струна великої арфи.
Він більше не відчував себе пастухом чи випадковим гостем у цій епосі. Давид повірив. Повірив у те, що він — щит свого народу, що його воля міцніша за мідь його панцира. Бог у залі з колонами спостерігав за ним, і в цьому погляді відчувалося задоволення: титан був на свободі. Месія, який обрав не молитву, а сокиру.
Запах кедрової смоли став настільки густим, що повітря здавалося солодким і важким. Попереду виріс Ліс — стіна прадавніх дерев, куди не наважувався заходити жоден смертний. Саме там, у самій глибині тіней, чатував Хумбаба.
У легендах його описували як вогнедишне чудовисько, але Давид чув звичайний левиний рик. Але Хумбаба був не просто левом — він був страхом, що паралізує волю.
— Я іду! — крикнув Гільгамеш, і його голос розколов тишу лісу. На диво він не відчув страху, а лише впевненість.
Величезна тінь відокремилася від дерев. Хумбаба виступив на світло, і земля здригнулася під його лапами. Його рик не був просто звуком — це була фізична хвиля, що притискала до землі.
— Ти прийшов по свою смерть, маленька людино? — здавалося, гарчав ліс самими вустами звіра. — Навіщо ти покинув стіни свого Урука, щоб стати кормом для моїх мохів?
Давид усміхнувся. Це була посмішка майстра, який нарешті знайшов гідний матеріал для роботи.
— Ти — лише тінь минулого, Хумбаба, — відповів він, піднімаючи важку сокиру. — Ти — страх, який заважає моєму місту рости. Я прийшов не вмирати. Я прийшов будувати майбутнє на твоїх кістках.
Звір кинувся вперед. Це був розмитий спалах золота і люті. Гільгамеш не відступив. Він зустрів атаку плечем, відчуваючи, як мідь панцира скрегоче під кігтями, що могли б розірвати камінь. Біль був реальним, але він лише підживлював його волю.
Вони зчепилися в шаленому танці. Кожен удар сокири висікав іскри, кожен стрибок Давида був вивіреним до міліметра. Він не був богом — він був людиною, яка дозволила собі бути непереможною. Коли Хумбаба притис його до стовбура велетенського кедра, готуючись перегризти горло, Давид не закрив очей.
— Ні! — закричав він прямо в пащу звіра. — Я — Гільгамеш! І я сильніший за твій страх!
З цим криком він відчув, як усередині щось клацнуло. Вся його людська рішучість і божественна впертість злилися в один імпульс. Він зробив неможливий ривок, вислизнув з-під лапи звіра і одним коротким, точним ударом ввігнав сокиру в основу черепа Хумбаби.
Світ на мить завмер. Величезне тіло звіра повалилося на землю, піднімаючи хмару хвої та пилу. Тиша, що настала після цього, була настільки глибокою, що Давид чув, як капає кров із рани на його плечі.
Він стояв над поваленим ворогом, важко дихаючи. Його панцир був понівечений, обличчя вмите потом і пилом, але в очах палав вогонь.
— Я зробив це, — прошепотів він, витираючи кров із чола. — Я Гільгамеш. І я тільки-но почав.
— Вітаю з першою компіляцією, титане. Гарно махаєш сокирою, — раптом пролунав у його голові спокійний, іронічний голос Ченя. — Але, будь ласка, не вбивай нікого протягом наступних п'яти хвилин — нам треба серйозно поговорити про Твою тактику. Ти занадто сильно покладаєшся на лобову атаку.
Гільгамеш завмер, міцніше стиснувши руків’я сокири. Він озирався навколо, але бачив лише нерухомі дерева.
— Що це за магія? — процідив він. — Вийди, покажися!
— Магія? Ні, друже, це стратегія, — відповів голос Ченя, супроводжуваний легким звуком сьорбання чаю. — Моє терпіння має невичерпний чайник, а в тебе, здається, закінчується пластир.
Гільгамеш стиснув зуби. Перший подвиг був завершений, але він зрозумів: він більше не самотній у своїй голові.