Глава восьма. Джосуе.

Джосуе знав усе про ціну людського життя, бо в його рідному краї, на сході Конго, вона іноді була нижчою за вартість жмені колтану. Він був лікарем-волонтером, хоча офіційно його освіта закінчилася на другому курсі університету в Кіншасі, коли війна прийшла в його дім і забрала професорів разом із аудиторіями. Він навчився шити рани під світлом мобільного ліхтарика і витягувати кулі іржавими пінцетами, шепочучи пацієнтам заспокійливі слова на лінгала.
Того вечора Джосуе повертався до свого намету після двадцятигодинної зміни. Повітря було густим від вологи та запаху диму з багаття. Він зупинився біля старого баобаба, щоб витерти обличчя від пилу, і раптом відчув, що земля під його ногами більше не м’яка від гнилого листя. Вона була твердою, гладкою і холодною.
Він підняв голову. Замість джунглів, що змикалися над головою, він побачив нескінченний ряд колон. Вони піднімалися вгору, у золотаву порожнечу, де не було ні сонця, ні зірок.
— Знову малярія, — втомлено зітхнув Джосуе, сідаючи прямо на підлогу. — Галлюцинації стають дедалі масштабнішими. Треба було випити той клятий хінін, поки була можливість.
— Це не малярія, Джосуе. І твій мозок чистий, як ранкова роса на узбережжі Суахілі, — пролунав голос. Він був глибоким, як рокіт океану, і водночас теплим, як розпечений пісок пустелі.
Джосуе не злякався. Після того, як ти бачив озброєних підлітків, що вриваються в твій шпиталь, безтілесний голос у дивному залі здавався майже приємною зміною обставин.
— Якщо я не хворий, то я помер? — запитав він, розглядаючи свої брудні, порепані руки. — Це черга на той світ? Чи я просто заснув біля дерева?
— Ти в проміжку, — відповів Голос. — У місці, де приймаються рішення, що змінюють течію річок та долі народів. Ми спостерігали за тобою, лікарю без диплома. Ти намагаєшся врятувати тіла, які вже приречені. Ти латаєш дірки, які завтра знову прострелять. Тобі не набридло бути безсилим?
— Мені набридло, що люди страждають, — просто відповів Джосуе. — Але я роблю те, що можу. У мене є голка, нитка і трохи антисептика. Це все, що я маю проти цілого всесвіту болю.
— А що, якби ми дали тобі щось більше? — Голос вібрував від прихованої сили. — Нам потрібен той, хто стане щитом для свого народу. Нам потрібен Ліонго Фумо.
Джосуе застиг. Ліонго... Легендарний герой-велетень узбережжя Суахілі. Той, кого не могла пробити жодна стріла, чия шкіра була міцнішою за залізо, і хто міг наодинці розігнати цілу армію. У дитинстві мати співала йому пісні про Ліонго, великого поета і воїна, якого не брала жодна зброя, окрім мідної голки в пуп.
— Ліонго — це казка, — сказав Джосуе. — Красива легенда для дітей, щоб вони не боялися темряви. Моєму народу не потрібні казки. Їм потрібні ліки, чиста вода і мир.
— Казки — це кістки, на яких росте м’ясо реальності, — заперечив Бог. — Зараз твоєму народу потрібен міф, який стане плоттю. Їм потрібен лідер, якого неможливо вбити. Поет, чиє слово змусить ворогів скласти зброю від сорому. Нам потрібен ти, Джосуе. Ми зробимо твою шкіру бронею, а твоє слово — законом.
Джосуе підвівся. Він відчув, як його тіло починає змінюватися. Він і так був високим, але тепер його плечі розширювалися, м’язи наповнювалися важкою, левовою силою. Стара, заляпана кров’ю медична форма зникала, поступаючись місцем шатам із левової шкури та важким мідним браслетам. За спиною він відчув вагу величезного лука, вирізаного з дерева, якого не існує в лісах земного світу.
— Чому я? — запитав Джосуе, відчуваючи, як його голос стає глибшим, набуваючи металевого відтінку. — Я не воїн. Я ненавиджу зброю. Я все життя намагався зупинити кровотечу, а не спричиняти її.
— Саме тому! — прогримів Бог, і колони навколо затремтіли. — Тільки той, хто знає ціну кожної краплі крові, має право її проливати. Тільки той, хто цінує життя вище за славу, зможе стати справжнім Ліонго. Ми даємо тобі невразливість не для того, щоб ти вбивав, а для того, щоб ти міг стояти під градом стріл і не здригнутися, захищаючи слабких.
Джосуе подивився на свої нові руки. Тепер це були руки велетня, здатні одним ударом звалити бика, але він все ще відчував у них ту саму чутливість, яка дозволяла йому шити рвані рани.
— Який підвох? — запитав він. —  Що ви хочете від мене в обмін на цю силу?
— Ми хочемо, щоб ти став символом, — відповів Бог. — Ти будеш Ліонго, але ти залишишся Джосуе. Ти будеш приречений на вічну самотність величі. Ти не зможеш померти, поки не виконаєш завдання. Твоя невразливість стане твоїм прокляттям, бо ти бачитимеш, як помирають ті, кого ти любиш, а сам не зможеш піти за ними.
Джосуе мовчав. Він згадав очі дітей у таборі біженців. Згадав страх, який став для них постійним супутником, як тінь.
— Якщо я зможу зупинити хоча б одну війну... якщо я зможу зробити так, щоб жодна дитина більше не бачила, як горить її дім... я згоден. Але я маю одну умову.
— Ти торгуєшся з Творцем? — у голосі Бога почулася цікавість.
— Я лікар, — твердо сказав Джосуе. — Ми завжди торгуємося зі смертю. Моя умова: навіть у тілі Ліонго я хочу мати здатність зцілювати. Не лише забирати життя, а й дарувати його. Мої руки мають не тільки тримати лук, а й зупиняти біль.
— Незвично, — прошепотів Бог. — Але нехай буде так. Твоя сила буде в твоїй подвійності. Ти будеш Ліонго Фумо — Грозою Ворогів і Цілителем Душ.
У цей момент золотаве світло залу з колонами стало сліпучим. Джосуе відчув, як його ноги відриваються від підлоги. Простір розірвався, і замість стерильної тиші залу його оглушили звуки африканського узбережжя — крики чайок, шум Індійського океану та бій барабанів.
Він стояв на вершині піщаної дюни біля стародавнього міста Пате. Сонце стояло в зеніті, випалюючи все живе, але Джосуе більше не відчував спеки. Його шкіра, темна і сяюча, наче полірований базальт, відбивала сонячні промені.
Внизу, біля стін міста, збиралася армія. Сотні воїнів у залізних шоломах, з довгими списами, готувалися до штурму. Вони виглядали як мурахи.
Джосуе зняв з-за спини лук. Він був важким, але в його руках він здавався звичним інструментом. Він не став накладати стрілу. Він просто вдарив тятивою по повітрю, і звук був таким потужним, що птахи пурхнули з дерев, а солдати внизу обернулися зі страхом в очах.
— Я — Ліонго! — прокричав він, і його голос розкотився над саваною, як грім. — Я той, хто не знає смерті! Я той, хто прийшов припинити вашу ворожнечу! Складіть зброю, або пізнайте гнів неба!
Солдати дивилися вгору на велетня, який сяяв, наче чорне сонце. Вони бачили не просто воїна — вони бачили свого бога, що зійшов зі сторінок пісень.
Джосуе подивився на свої долоні. Вони все ще були руками лікаря. Він відчував, як глибоко всередині нього пульсує нова сила — сила захищати, сила зцілювати і сила бути тим міфом, якого так потребував цей змучений світ.
Бог у залі з колонами задоволено спостерігав за новою фігурою на шахівниці.
— Цей буде найважчим, — з усмішкою прошепотів Він сам до себе. — Бо він єдиний, хто не попросив нічого для себе.
Джосуе ступив з дюни вниз, до людей, і кожен його крок здригав землю, починаючи нову епоху, де казка ставала правдою, а біль нарешті знаходив свого приборкувача.