Глава шоста. Айяні.

Скло в офісному центрі «Аврора» в Денвері було настільки ідеальним, що крізь нього світ здавався відретушованою копією самого себе. Айяні сиділа за своїм столом на двадцять четвертому поверсі, оточена кресленнями, які пахли свіжим плотером та амбіціями. Перед нею на моніторі розгорталася 3D-модель майбутнього культурного центру — скло, сталь, бетон. Сучасність у її найчистішому, найбільш стерильному вигляді.
Айяні поправила окуляри в тонкій оправі й швидко глянула на свої руки. Шкіра була золотаво-коричневою, кольору висушеної сонцем глини пуебло, але вона завжди намагалася тримати їх доглянутими, з манікюром, що пасував би випускниці Єльського університету, а не мешканці резервації. Коли колеги питали про її походження, вона коротко відповідала: «Американка», і відразу переводила розмову на параметричну архітектуру Захи Хадід. Її справжнє ім’я, що означало «Вічна», здавалося їй занадто громіздким для сучасного світу. Вона воліла, щоб її називали Енн.
У шухляді столу, під стосом технічних звітів, лежала книжка. Стара, з пошарпаною палітуркою, яку вона купила в букіністичній крамниці, сором’язливо прикривши її журналом Architectural Digest. «Дочки Вітру: Воїтельки Апачів».
Айяні розгорнула її на сторінці, присвяченій Лозен. «Вона була щитом свого народу, — читала вона пошепки. — Сестра Вікторіо, воїтелька, яка могла відчувати ворога за подихом вітру. Вона не належала чоловікові, вона належала пустелі».
Айяні відчула дивний укол десь під ребрами. Вона знала, що в її жилах тече та сама кров, але ця кров здавалася їй застарілим кодом, помилкою в програмі її успішного життя. Вона боялася цього дикого, невпорядкованого минулого. Вона хотіла будувати хмарочоси, а не згадувати про дим багаття.
Раптом світло в офісі здригнулося. Рядки в книжці попливли, перетворюючись на довгі тіні, що почали витягуватися по підлозі. Айяні хотіла покликати секретаря, але голос застряг у горлі. Скло вікон, яке щойно відображало Денвер, раптом стало непрозорим, наче вкрилося інеєм тисячоліть.
Вона кліпнула — і замість ергономічного крісла під собою відчула прохолоду мармуру.
Це була зала, де не було горизонту. Велетенські колони, витесані з білого світла, піднімалися в нескінченність. Тут не було запаху озону від комп’ютерів, лише ледь відчутний аромат шавлії та сухого піску.
— Це не входить у моє страхування, — вихопилося в Айяні. Її голос пролунав дзвінко й самотньо.
— Твоє страхування не покриває вічність, Айяні, — проказав голос, що йшов не ззовні, а зсередини кожної її клітини.
Вона підняла голову. Перед нею не було нікого, але простір між двома центральними колонами почав згущуватися. Золотаве марево набуло обрисів Постаті, яку неможливо було описати архітектурними термінами. Це була Першопричина.
— Де я? Хто ви? — вона міцно притиснула до грудей книжку про Лозен, наче це був її останній зв’язок із реальністю.
— Ми — Той, хто пам’ятає кожен крок твоїх предків по цій землі. А ти — та, що намагається замостити їхні сліди бетоном, — Навколо Айяні почали виникати видіння: руді скелі Арізони, дикі коні, запах грози над каньйонами.
— Я просто архітектор, — вперто сказала Айяні, відчуваючи, як здригаються її коліна. — Я живу в Денвері. Я плачу податки. Моє минуле... це просто генетика. Вона нічого не означає.
— Генетика — це креслення, за яким побудована твоя душа, — промовив Бог. — Світ ламається, Айяні. Стіни, які ти будуєш, не захистять від того, що йде. Мені не потрібен архітектор. Мені потрібна Лозен. Мені потрібен Щит Апачів.
Айяні відступила на крок, ледь не спіткнувшись об край мармурової плити.
— Ні. Ви помилилися. Лозен була легендою, напівбогинею. Вона билася з кавалерією, вона знала мову вітру. А я... я втомлююся після восьми годин роботи за монітором. Я не хочу бути «індіанкою з картинки». Мені соромно за те, як мої родичі живуть у резерваціях, я втекла звідти! Я хочу бути частиною цивілізації!
— Цивілізація — це лише тонкий шар фарби на камені буття, — Голос став ближче. — Ти стидаєшся сили, яка тримала твій рід живим тисячі років? Ти вважаєш мудрість пустелі «застарілою»? Поглянь на свої руки ще раз.
Айяні подивилася. Замість ідеального манікюру вона побачила долоні, вкриті шрамами від мотузок та запеклі від гарячого піску. Її офісний одяг почав перетворюватися на грубу замшу, прикрашену бісером та голками дикобраза. На поясі з’явився важкий ніж у шкіряних піхвах.
— Ні! — закричала вона, намагаючись здерти з себе цей одяг. — Поверніть мене назад! Я не погоджуюся! Це примусова етнічна ідентифікація! Я маю право бути тим, ким я хочу!
— Ти хочеш бути склом, яке розіб’ється від першого удару, чи скелею, що витримає вічність? — голос Бога став тихішим, але в ньому з’явилася сталь. — Лозен не просто билася. Вона відчувала приховані шляхи. Вона бачила невидиме. Світу потрібні твої очі, Айяні. Твій архітектурний розум у поєднанні з її первісним інстинктом.
— Я не вмію вбивати, — прошепотіла вона, заплющивши очі. — Я створюю будівлі для людей.
— Ти будеш створювати стратегії виживання. Ти будеш будувати оборону там, де інші бачать лише порожнечу. Прийми Лозен. Не як роль, а як свою істину.
Айяні знову розплющила очі. Видіння пустелі стали настільки яскравими, що вона відчула жар сонця на своїй шкірі. Вона побачила жінок свого племені, які дивилися на неї з крізь віки — не з жалем, а з очікуванням. Вона відчула, як її страх, цей цивілізований, міський страх бути «іншою», повільно згорає в золотавому полум’ї зали з колонами.
Вона згадала, як у дитинстві бабуся розповідала їй, що вітер — це голос предків. Тоді вона сміялася. Зараз вона чула цей голос. Він не був чужим. Він звучав так само, як її власне серце.
— Якщо я погоджуся... — почала вона, її голос більше не тремтів. — Я зможу зберегти себе? Чи Енн з Денвера зникне назавжди?
— Ти не зникнеш. Ти станеш цілісною. Архітектор, що будує на фундаменті вічності. Лозен, що бачить структуру майбутнього.
Айяні мовчала довгу хвилину. Вона дивилася на мармурову підлогу, де тепер замість тіней колон проступали контури гір Чірікауа. Вона відчула, як у її правій руці матеріалізується щось тепле. Це був не ксифос і не сокира. Це було відчуття простору, яке можна було розтягувати й стискати. Її дар архітектора трансформувався в дар воїтельки — відчувати ворога за межами зору.
Вона повільно підняла книжку, яку все ще тримала. Вона більше не здавалася їй чужим артефактом.
— Добре, — сказала вона, випрямляючи спину. Її постать раптом стала вищою, а погляд — глибшим, наче вона дивилася крізь стіни зали. — Я не буду Енн. Я — Айяні. І якщо світу потрібен Щит Апачів... я стану цим щитом. Але я буду робити це по-своєму.
Їй здалося, що Бог усміхнувся.
— Йди, Лозен. Твій каньйон чекає.
Світ навколо Айяні вибухнув піском і світлом. Зала з колонами розчинилася, наче міраж. Останнє, що вона відчула, — це як її ідеальні офісні туфлі перетворюються на м’які мокасини, що ідеально відчувають кожен камінь під ногами.
Вона вдихнула повітря. Воно пахло пилом, свободою та майбутньою битвою. Айяні-Лозен відкрила очі посеред розпеченої прерії. Вона була вдома. Вперше у житті — по-справжньому вдома.