Глава п'ята. Кенджі.

Кенджі був ідеальним гвинтиком у машині корпоративного Токіо. Його життя вимірювалося графіками в Excel, нескінченними поклонами начальнику відділу та вечірнім пивом у шумних ізакая, де він намагався втопити відчуття власної нікчемності. Він був «саларіменом» — офісним самураєм без меча, чия єдина битва відбувалася за вчасне подання квартального звіту. Але всередині Кенджі, за сірим піджаком і білою сорочкою, жила порожнеча, яку не міг заповнити жоден бонус.

Того вечора він заснув у метро, притулившись лобом до холодного скла вагона. Останнє, що він пам'ятав — миготіння неонових вогнів станції Шіндзюку. А потім... тиша. Не та гнітюча тиша порожньої квартири, а величний спокій зали з колонами...

Сон перший.

Кенджі автоматично поправив краватку і низько вклонився порожнечі. Старі звички помирають останніми.

— Прошу вибачення, — прошепотів він, не піднімаючи голови. — Здається, я проспав свою зупинку. Підкажіть, як мені повернутися до лінії Яманоте?

— Тобі не потрібне метро, Кенджі-сан, — пролунав голос, що змусив підлогу під його ногами злегка завібрувати. — Тобі потрібен шлях.

Кенджі випрямився. Перед ним не було нікого, лише нескінченні ряди колон.

— Хто ви? Новий СЕО? — запитав він, відчуваючи дивний холод у грудях.

— Я Той, хто створив і твою компанію, і твій Токіо, і саме сонце, що сходить над твоєю країною. Ми — Бог.

Кенджі знову вклонився, цього разу ще нижче. У японській культурі з богами не сперечаються — з ними домовляються або їм підкоряються.

— Чого Ви бажаєте від такого скромного службовця, як я?

— Нам набридло дивитися, як ти марнуєш свій дух на перекладання паперів. У Нас є завдання. Там, де ти опинишся, помилка коштуватиме не догани від боса, а голови на пласі. Але там ти нарешті зрозумієш, що таке справжня честь.

— Честь... — Кенджі розсмакував це слово, як дороге саке. — Це звучить набагато краще, ніж «корпоративна етика».

Сон другий.

— Чому я? — запитав Кенджі під час наступної зустрічі. Він уже звик до сюрреалістичного пейзажу і навіть перестав шукати вихід. — У моїй країні мільйони людей. Є майстри бойових мистецтв, є мудрі філософи... Чому ви обрали офісного клерка, який боїться власної тіні?

— Тому що ти вмієш бути невидимим, Кенджі, — відповів Бог. — Ти роками вчився розчинятися в натовпі, пригнічувати свої емоції та виконувати накази без заперечень. Ці навички — ідеальна база для того, ким ти маєш стати.

— І ким же? Самураєм у блискучих обладунках?

— Ні. Самураї надто гучні. Тобі доведеться стати тінню, яка карає тих, хто забув про справедливість. Ти відправишся в період Сенґоку, в провінцію Іґа.

Кенджі відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Іґа. Батьківщина тих, чиї імена не називали вголос.

— Ви хочете, щоб я став шпигуном? Вбивцею?

— Я хочу, щоб ти став Хатторі Хандзо. Тим, хто об’єднає розрізнені клани і допоможе великому лідеру припинити нескінченну війну. Але пам’ятай: твоя сила — в тиші.

Сон третій.

Кенджі стояв посеред зали, але тепер на ньому не було костюма. Його тіло було обтягнуте міцною темною тканиною, а на поясі він відчував вагу короткого меча — вакідзаші.

— Я готовий, — сказав він, і його голос більше не тремтів. — Але як я зможу протистояти майстрам того часу? Я ж лише вивчав кендо в коледжі, і то лише пів року.

— Ми дали тобі пам’ять м’язів і гостроту зору, якої не має жодна людина. Ти бачитимеш політ стріли, як у сповільненій зйомці. Ти відчуватимеш намір ворога ще до того, як він оголить лезо.

— А що далі? — запитав Кенджі.

— Ти зможеш повернутися в Токіо і стати тим, хто диктує правила, а не підкоряється їм.

— Я не хочу повертатися до звітів, — Кенджі стиснув руків’я меча. — Краще померти в тіні замку Осака, ніж жити в офісному кубі.

— Ми знали, що ти це скажеш, — засміявся Бог. — Тож іди. Твій вітер уже дме. Твоє ім'я — Хандзо. Твоє завдання — врятувати майбутнього сьогуна.

Раптом світло навколо Кенджі почало згущуватися, перетворюючись на нічний туман. Замість колон з’явилися стовбури стародавніх кедрів. Він відчув запах вологої землі та почув далекий крик сови. Кенджі розплющив очі — він сидів на гілці дерева, а внизу, по дорозі, повільно рухався загін воїнів з прапорами клану Ода. Замість звичного гудіння кондиціонера — шелест хвої, замість запаху кави з автомата — гострий аромат вологої землі та диму від смолоскипів.

Він не просто сидів на гілці, він відчував дерево кожним нервом. Його тіло, раніше скуте офісним кріслом і остеохондрозом, тепер нагадувало стиснуту пружину. Він відчував, як під темною тканиною перекочуються вузли м’язів, про які «саларімен» Кенджі навіть не здогадувався. Вага меча за спиною не здавалася чужою — вона була природною, як продовження хребта.

Внизу, у тьмяному світлі, що пробивалося крізь крони, рухався загін. Прапори з гербом клану Ода — п'ятипелюстковою мокко — ледь тріпотіли на нічному вітрі.

— Це воно... — прошепотів Кенджі. Його власний голос здався йому чужим: глибшим, спокійнішим.

— Це тільки початок, — відгукнувся знайомий бас прямо в потилицю, хоча поруч нікого не було. — Твоя мета не в цьому загоні. Твоя мета — за три милі звідси, у покинутому храмі. Там зараз вирішується доля Японії на наступні триста років. І якщо ти не втрутишся, сьогунату не існуватиме.

Кенджі подався вперед. Його зір... це було неймовірно. Він бачив у темряві так чітко, ніби на ньому були окуляри нічного бачення останньої моделі. Кожна голка на кедрі, кожна щілина в обладунках воїнів внизу — все було як на долоні. Він бачив, як тремтить рука у молодого асігару, що тримає спис. Він чув, як б’ється серце коня під самураєм у голові колони.

— Що я маю зробити? — запитав він подумки.

— Ти — тінь, Кенджі. Ти не маєш вступати у відкритий бій з армією. Твій шлях — крізь крони, крізь дахи, крізь стіни. У храмі засідка. Справжні вбивці. Твоє завдання — вивести звідти одну людину. Його звати Токуґава Ієясу. Поки що він просто заручник обставин, але Ми призначили йому велике майбутнє.