Глава четверта. Богдан.

Бодя був машиною. Качок, як казали хлопці, хоча сам він термін «бодібілдинг» недолюблював — вважав за краще слово «функціональність». Він проводив у залі кожен вільний день, а якщо заліза під рукою не було, йшов у басейн, випалюючи зайвий адреналін кілометрами на воді. Коли почалася велика війна, Богдан не чекав повістки. Спочатку — ТРО, блокпости, перші безсонні ночі. Потім зрозумів, що хоче більшого, і попросився в ДШВ. Взяли без питань: такий ресурс, як Бодя, розкидати по тилах було гріхом.

Потім була учебка, Марік, Харків... Було страшно до нудоти, було весело до істерики. Всяко бувало. Але одного ранку світ просто вимкнув звук. Його бригаду саме перекидали на запорізький напрямок. Богдан прокинувся в кузові вантажівки і не почув ні реву мотора, ні жартів побратимів, ні далеких виходів арти. Повна, абсолютна тиша, наче його загорнули у товстий шар вати.

Фізично він був у нормі, ні контузії в той момент, ні прильотів поруч. Просто не чує людина, і все тут. Місцевий шпиталь, потім евакуація на Київ. Сива професорка в окулярах довго світила йому у вуха, дивилася на результати МРТ, крутила головою і нарешті винесла вердикт: «Патологій не бачу. Можливо, психосоматичний блок. Будемо спостерігати».

Два тижні Богдан пролежав «овочем» на лікарняному ліжку. Війна йшла десь там, за вікнами, у стрічках новин, а він був замкнений у власному черепі. Тільки уві сні до нього повертався звук. І які то були сни! Він чув сміх молодих дівчат, такий дзвінкий, що аж серце стискало; чув гучні концерти й дискотеки, де баси проходили крізь хребет, змушуючи вібрувати кожну клітину тіла. І про війну, цю кляту, теж снилося. Але найдивнішими були сни в нескінченній залі з колонами, де тиша була не хворобою, а величчю.

Сон перший.

— Де я? — запитав Богдан, роззираючись навколо. Стіни шпитальної палати розчинилися, залишивши лише ідеально рівну підлогу та колони, що зникали в золотому мареві.

— Питання не в тому, «де ти є», а в тому, «де ти хочеш бути?» — відповів йому низький, вібруючий голос. Богдан відчув цей звук не вухами — він відчув його всією поверхнею шкіри.

— Я хочу бути зі своїми побратимами. Там зараз важко, а я тут прохолоджуюся.

— Будеш, але з часом. А зараз у тебе інше завдання. І, повір, ти точно захочеш бути там. Тобі потрібно...

— Я перепрошую, шановний, — перебив Богдан зі своєю звичною прямотою, — нас не представили. Я звик знати, з ким розмовляю, перш ніж приймати бойове розпорядження.

— Ми є Бог.

— Так просто? Без німбів і палаючих кущів?

— Так, Богдане, так просто. Справжня велич не потребує спецефектів. І оскільки ми закінчили з етикетом, давай перейдемо до справи. Отже...

— Навіщо Богу люди для якихось завдань? — знову перебив Бодя. Він не збирався ставати на коліна, поки не з’ясує умови контракту. — Ти ж всесильний. Ти можеш клацнути пальцями — і все стане на свої місця. Тобі моляться мільйони... До речі, Ти чий Бог? Християнський, мусульманський, чи, може, язичницький?

— Стоп, стоп, стоп. Давай по черзі. Чи Ми всемогутні? Так. Чи Ми християнський? І так, і ні. Точніше, Ми є Все Суще. Кожна іскра життя, кожен атом — це Ми. Тож Ми і християнський, і мусульманський, і навіть усі тридцять три мільйони індуїстських богів — то теж Ми. Просто в різних масках.

— Це тому ти постійно кажеш «Ми»? — Богдан ледь помітно посміхнувся. — Типу, корпоративна етика?

— Якби ти міг Мене бачити, ти б помітив, як Я зараз закочую очі, — голос Бога знову став людянішим, майже іронічним. — Але ми відхилилися від теми. Завдання, Богдане. Воно вимагає твоєї сили. Треба замінити одну дуже важливу людину і прожити частину його життя.

- А якої саме людини і яку частину його життя? - Не здавався Богдан

- Ти можеш його знати під ім'ям Ілля Чобітько. А прожити ту частину, де він встає з ліжка і служить свому князю, аж до постригу в монахи.

- Ясно, а реальний Ілля, чому він не може встати з ліжка і служити свому князю?

- Скажімо так, через психологічні проблеми, яких у тебе немає.

- Добре, я готовий, відправляй.

- Ні, ти ще не готовий, але настрій мені подобається.

Сон другий.

— Боже? — покликав Богдан, щойно знову опинився серед колон.

— Так, Богдане?

— Чому минулого разу Ти сказав, що я не готовий? Я в чудовій формі, підтягуюся тридцять разів у броні.

— Тіло — це лише інструмент, але зараз Ми його дещо... модернізуємо. У твоєму організмі мають відбутися зміни, які медицина твого часу назвала б дивом, а ми називаємо налаштуванням під епоху.

— А після цієї «місії», чи як її там...

— Завдання.

— Добре, після завдання — я вилікуюсь? Слух повернеться?

— Звісно. Якщо ти справді цього захочеш.

— А якщо я захочу не цього? Якщо я попрошу про щось інше... Ти ж можеш усе.

— В межах розумного — так. Ми не любимо порушувати закони фізики без нагальної потреби.

— О, я хочу одного... Тільки не знаю, чим краще вкатати: асфальтом чи бетоном? Щоб рівно було, під лінійку.

— Ми ж кажемо «в межах розумного»! Де Нам стільки бетону взяти? — Бог засміявся, і звук був схожий на гуркіт літньої грози. Потім голос став серйозним, майже холодним. — А якщо чесно, Богдане... Ми за свою історію вчинив кілька геноцидів. І, мушу тобі сказати, Ми не фанат цього методу. Це не вирішує корінь проблеми.

— Але як Ти можеш спокійно дивитися на те, що відбувається зараз?! — Богдан вибухнув, його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки. — Це хіба не геноцид? Мирняк вбивають тисячами, дітей крадуть, міста рівняють із землею! Чому Ти нічого не робиш?!!

— Ми розуміємо твій гнів. Але зрозумій і ти: те, що відбувається зараз — це та сама нескінченна війна. Русь проти Орди, проти половців, проти загарбників, як би вони не називалися. Це битва за право бути собою. На своєму завданні ти з ними зіткнешся безпосередньо. З тим самим ворогом, тільки в іншому часі.