Глава третя. Олівер.

Він біг. Над його головою свистіли снаряди і каміння, а з-за спини летіли прокльони, від яких, мало б зів’янути листя на навколишніх дубах. Серце молотом гупало у вухах, відбиваючи шалений ритм, але дихання не збивалося — воно було рівним і холодним, як у професійного марафонця. На відміну від тих невдах, що вже хрипіли десь неподалік за спиною. Вони не звикли бігати так, як він.

Звичка бігати — гарна звичка, особливо коли ти займаєшся цим у сучасному залі з кондиціонером, поглядаючи на монітор із показниками пульсу. Але геть інша справа, коли тебе наздоганяє розлючений гурт людей у залізних обладунках, які щиро хочуть тебе вбити або принаймні перетворити твої кістки на дрібний щебінь.

Ось і згоріле дерево — орієнтир. Олівер додав швидкості. У тридцять п’ять це вже не так просто, як у двадцять, але цим важковаговикам ззаду він ще дасть фору. Він біг «порожнем», якщо не рахувати невеликого, але приємно важкого мішечка зі сріблом, який він поцупив прямо з-під носа митаря. А що? Самі винні. Треба бути більш обачними, коли везеш такий скарб лісовими дорогами Шервуда. Завжди знайдуться ті, хто захоче (і, головне, зможе) його привласнити.

А от і знайомі кущі. Різкий свист. З хащів на дорогу вилетів його вірний жеребець, підхоплений кимось із друзів на льоту. Олівер зі всього маху застрибнув у сідло. Вдалося! Тепер його не наздогнати. Кінські копита забарабанили по твердій землі, лишаючи переслідувачів у хмарі пилу та власної безпорадної люті.

Коли йому запропонували цю «роботу» у нескінченній залі з колонами, він і не думав, що так втягнеться. Жити чуже життя — це мистецтво. Треба дурити людей, які впевнені, що знають тебе роками. Точніше, вони знають ту маску, ту легенду, якою ти став. Але з часом звикаєш до всього: до запаху лісу після дощу, до ваги довгого лука на плечі, до того, що твоє ім’я тепер шепочуть зі страхом і надією.

Раз на місяць «інкасатори» Шерифа везли податі з пункту А у пункт Б. Олівера розважав цей вічний «танок на граблях»: варта щоразу потрапляла в одні й ті самі пастки. Його банда не була жадібною — вони не грабували кожного зустрічного, брали лише великі куші раз на пів року, щоб не привертати зайвої уваги королівської армії. Кожен у команді був на своєму місці: Малиш Джон забезпечував силову підтримку, Вілл Скарлетт — прикриття, а брат Тук... ну, Тук відповідав за духовний стан та запаси елю. Олівер довіряв кожному з них більше, ніж самому собі.

Але сьогодні фортуна вирішила показати язика.

Мотузка. Тонка, майже невидима в тіні дерев, натягнута на рівні грудей вершника. На великій швидкості помітити її неможливо. Шалений удар вибив повітря з легень, здавалося, аж разом із кістками. Світ перекинувся. Політ. Жорсткий удар об землю довершив справу — свідомість Олівера згасла, як свічка на протязі.

Відро крижаної води привело до тями не тільки нейрони мозку, а й, здавалося, розігнало нейтрони в атомах. Він висів, прив’язаний до горизонтальної балки, коліна ледь торкалися брудної підлоги. Очі заливала кров, голова безсило теліпалася.

— Прокинулася красуня? — почувся сиплий голос.

Олівер спробував усміхнутися, але губи були розбиті. Давненько його так не частували. Востаннє таке було в інституті, коли заїжджі мажори вирішили повчити місцевих життю біля гуртожитку. Тоді йому вибили зуба, зараз біль був схожим.

— Де решта? — знову прохрипів сиплий.

— Зубів? У роті. Десь там мають бути, — Олівер сплюнув кров.

Удар у живіт змусив його зігнутися навпіл, наскільки дозволяли мотузки.

— Де решта, питаю?! Гроші, банда?

— Решту я по дорозі загубив. Кишеня була дірява, знаєте, як воно буває...

— Не бреши мені, Локслі! Де твоя зграя?

Олівер зрозумів: це кінець везіння. Їх мали вирахувати раніше, але Шериф виявився тугодумом. Дев'ять успішних нападів! Схема була ідеальною: Олівер, як найпрудкіший, відволікав на себе основні сили, цупив частину здобичі й тікав, поки банда «чистила» основний обоз. Але сьогодні хтось із охорони таки допетрав, що всі шляхи відступу Локслі ведуть в один бік. І вони поставили пастку саме там, де він не чекав.

Тепер залишався план «Б» — терпіти й чекати. Друзі не кинуть, вони вже десь поруч. Головне — не «попливти» від болю і затягнути час.

— Якщо я скажу, ти даси мені води? — прошепотів він катові. — У горлі пересохло, наче в Сахарі.

— Скажеш — дам.

— Знаєш озеро на півночі? Там є сосна, спалена блискавкою. Від неї на захід, до боліт... Там печера. Всі там.

Кат кивнув і пішов геть. Олівер закрив очі, намагаючись не знепритомніти знову. І тут з напівтемряви комори вийшов Він. Шериф Ноттінгемський. Його персональний мисливець.

— Не думай, що ти мене проведеш, Локслі. Я бачу твою брехню крізь шкіру.

— Вітаю, пане Шерифе. Як Ваше безсоння? Як дружина? Я от бачите, у відпустці, насолоджуюся місцевим колоритом...

— Досить! — крикнув Шериф, замахуючись.

І в цей момент тишу розірвав свист стріли та хрускіт гілки. А далі все змішалося в один яскравий спалах. Крики, звуки боротьби, брязкіт сталі. Сильні руки Малиша Джона підхопили його, наче пір’їнку. Вілл Скарлетт щось кричав брату Туку, а Муч уже в’язав Шерифа його власним поясом. Усі були тут. Його Веселі Хлопці.

Робін Гуд. Так його назвуть через десятки років, коли історія Локслі обросте легендами. Будь-який герой має «настоятися», як добре вино. Але зараз він просто стікав кров’ю на руках у друзів.

— Джоне... — прохрипів він. — Мої очі... чому так темно? Поможи сісти на коня.

Раптово біль у грудях посилився. Удар, ще один. Це не бійка, це реанімація?

— Локслі! — голос Меріан був останнім, що він почув у тому світі. Вона кричала так, ніби він вислизав у неї крізь пальці.

Він знову в залі з колонами. Жодного болю. Жодної крові. Тільки м’яке світло і тиша.