Глава друга. Марі.

Вчора було весело, а сьогодні ранок не задався. Будильник задзвенів на самому цікавому місці сну, вночі почалося місячне, і тепер боліли голова, живіт і почуття власної гідності. Все ж таки добре, що вчора спровадила того хлопця (як там його, Жак? Жан?), хоч не довелося його сьогодні виштовхувати в шию, поки вахтерка в гуртожитку не встигла зафіксувати «несанкціоноване перебування сторонніх осіб». Ще й у роті, як там баба казала, наче коти насрали.

Але тривожило ще дещо. Голові боліло, але було якось... прохолодно. Наче в морозну погоду шапку зняла. Перед дзеркалом звичним жестом змахнула з обличчя волосся... якого не було! Мої розкішні кучері, які я плекала роками, зникли. Замість них під пальцями відчувався жорсткий, короткий «їжачок», ледь довший за сантиметр.

— Бляха! — мій голос зірвався на хрипкий крик.

— Не сварися, — відповів приємний бас звідкись ззаду. З-за вікна? На четвертому поверсі?!

Я різко розвернулася, готова вхопити бодай важку пляшку з-під мінералки для самозахисту. Нікого. Замість стін моєї кімнати — нескінченна колонада. Величні кам’яні стовпи йшли від мене врізнобіч аж до самого обрію, де небо (якщо це було небо) зливалося з підлогою в один золотавий туман. Повітря пахло озоном і розігрітим на сонці камінням.

— Бляха! — повторила я, бо словниковий запас у такі моменти має здатність стискатися до одного слова.

— Ні, це Господь твій, — терпляче зауважив голос.

— Трясця твоїй матері, де я? Вийди, покажися! Це що, розіграш? Прихована камера?

— Марі, я розумію твій розпач, але це вже занадто. Візьми себе до рук.

І одразу стало так спокійно, наче мама обійняла після важкого іспиту, або наче я щойно випила дві таблетки сильного заспокійливого. Страх не зник зовсім, але став якимось... неважливим, як прогноз погоди в Антарктиді.

— Добре, тепер до справи, — продовжив голос, поки я оглядала свої дивні штани з грубого полотна, що з’явилися на мені замість нічної сорочки.

— До якої ще справи? Гвалтуватимеш? — знов перелякалася я, хоча голос звучав занадто велично для маніяка.

— Побійся Нас, не буде ніякого згвалтування! — у голосі почулося легке обурення.

— «Нас» — це кого? У вас там цілий відділ?

— Бога.

— А чому у множині?

— Бо Ми великий і неосяжний Бог-Творець! — прогриміло з усіх боків так, що аж зуби заніміли. А потім тихіше, майже по-свойському: — І далі в тому ж дусі, все як ви, люди, любите: пафос, грім, блискавки.

— Та не люблю я, я взагалі у вас не вірю! — збрехала я, хоча в такій обстановці атеїзм виглядав досить безглуздо.

— Це не має значення, дитя. Бо Господь один. Всі ви — діти мої. Віруєте ви в Мене, чи в когось іншого, чи ні в кого не вірите — Мені все одно. Моє існування не залежить від твоєї згоди.

— Звучить так, наче в мене немає вибору.

— Чому ж? Ти он колись Будду обрала, книжечки читала, пахощі палила... Я й не проти, бо це все одно Я. Тільки в іншому профілі.

— Звідки ви про Будду...

— Кажу ж, — перебив мене Бог, — це все одно Я. Я бачу все: і твої сесії, і твій перегляд тіктоків до третьої ранку, і твій сором за вчорашнього Жана. До речі, його звали Арно, але то таке. Ми відволіклись. Мені від тебе потрібна одна послуга. Невеличка, але дуже відповідальна. Саме тому тут ти, а не хтось інший. Твоя впертість — це саме те, що зараз потрібно історії.

Я відчула, як прохолода зали залишає на моїх коротко стрижених скронях липкий слід страху.

— Мені потрібно тобою декого замінити, — голос став діловим. — Та людина, що була обрана раніше, гарна, але занадто тендітна. Вона не впорається, зламається під тиском. А справа, як я й казав, дуже відповідальна. Від неї залежить доля цілого народу на кілька століть вперед.

— Що вже треба робити? — запитала я знудженим голосом, намагаючись сховати тремтіння рук. Знаю я всі оці «відповідальні справи» ще зі школи. Варто лише раз показати, що ти щось можеш, і на тебе навішують усе: від стінгазет до організації суботників. В університеті та сама історія: обрали старостою, і тепер Марі — крайня в усьому.

— Знаю, — відповів Бог, ніби гортав мою медичну картку. — Все знаю. І як у школі на тобі їздили, і як в університеті їздять. Але не будь Ми сам Господь Бог, щоб не віддячити тобі сповна. Все, що захочеш, тобі віддам. Колишню красу поверну, кар’єру влаштую, навіть того Арно-Жака змушу під твоїми вікнами з квітами тиждень стояти. Лише виконай це завдання. Берешся?

— А що конкретно треба робити?

— Та нічого особливого. Просто живи і намагайся робити все, що Ми тобі казатимем. Ну, знаєш, голоси в голові, все таке... Ти ж вже звикла до Нашого басу.

— Щось надто просто, — примруживши одне око, сказала я. — У чому підступ? Податки? Штрафи? Пекло в разі помилки?

— Ніякого підступу. Справа в тому, що на Землі не так вже й багато людей, достойних наслідування. Більшість просто пливе за течією. Тому Нам доводиться наймати професіоналів, таких як ти, щоб вони стали тими «героями», які трохи спрямовують людство в потрібний бік. Це як менеджмент, тільки космічного масштабу. Розумієш?

— А про свободу волі чули? — обурилася я. — Ви ж просто хочете мною пограти, як лялькою!

— Так це і є свобода волі в чистому вигляді. Ти ж зараз вибираєш, чи погоджуватися. Люди здебільшого прості: їм куди покажеш, туди вони й захочуть піти. Нам зараз просто потрібно направити цей людський потік за тобою.

Я почухала потилицю. Коротко стрижене волосся незвично кололо долоню, нагадуючи, що я вже не зовсім та Марі, що засинала в гуртожитку. Згадала, як колись давно, років сім тому, мама взяла мене з собою в гості до якоїсь однокласниці. Там сиділи дивні люди з блискучими очима і намагалися впарити мамі «чудові товари Амвей». Так от, цей Бог зараз мені їх дуже нагадав. Той самий напір, та сама обіцянка золотих гір.

— Скажіть, а Вас часом не Єгова звуть? — насторожилася я. — Бо якщо треба буде ходити по квартирах і пропонувати журнали, то я пас.