Глава перша. Давид.

Я закричав. Та хто завгодно б закричав, якби побачив у дзеркалі те, що побачив я. Перекошене від жаху обличчя, до того ж не твоє. Але твоє. Судіть самі: в мене за ніч виросла борода по груди, волосся по плечі, і вся ця радість чорна, як сажа, а не каштанова, як завжди. Тільки по очах себе і впізнав, бо колір шкіри став темнішим, і форма носа теж змінилася. Словом, став я схожий на якогось смуглого типа з розпатланим волоссям і горбатим носом.

Я торкнувся щоки — пальці відчули чужу, жорстку шкіру, а під ними — густу щітку волосся, що пахла чимось дивним: сумішшю пилу, дешевого мила та оливкової олії. Це не була бутафорія. Я смикнув себе за бороду так, що аж сльози виступили, але «маска» не знялася. Вона була частиною мене.

За першою хвилею шоку, звісно ж, прийшла друга. Як я тепер на роботу піду? Мене ж охорона не пропустить! У бізнес-центрі на вході стоять термінали з розпізнаванням обличчя, які зазвичай туплять навіть після того, як я просто пострижуся. А тут... Та й взагалі — паспорт, водійське, страховка... Це все ж треба якось людям (точніше, поліції) доводити, що Давид Шульман — то я, а не якийсь бомж, який вкрав його документи! Уявив, як намагаюся пояснити патрульним, що я просто «трохи змінився за ніч», і відчув, як холодний піт стікає по спині. Після таких думок я руками заткнув собі пельку, бо не приведи Господь зараз на шум прийде тітка Сара, сусідка з третього. Вона ж жінка пильна: почує крики з квартири «одинака-інтелігента», одразу вирішить, що мене грабують терористи, і от вона ж поліцію і викличе. А там — спробуй доведи, що ти не загарбник власної ванної кімнати.

На цьому моменті хочу наголосити, що я не вживаю наркотиків чи сильних галюциногенів (навіть канабіс, хоч його от-от легалізують). Я був тверезий як скельце, і те, що сталося далі, було не плодом хворої чи спотвореної уяви. Тож я стою, дивлюся в дзеркало, як я тримаю обома руками себе за рот, з якого все ще долинають залишки здушеного крику, а стіна позаду мене просто... зникає. Не падає, не ламається, не вибухає, як можна собі уявити. І навіть не випаровується. Просто стає прозорою і щезає, як невдалий кадр у відеоредакторі.

А за нею — велика, як стадіон, зала з колонами через кожні два-три метри. Я від несподіванки навіть забув, як кричати. Обернувся, щоб впевнитися, що не галюциную, з таємною надією, що все це просто сон, і побачив, що зала не як стадіон — вона в рази більша. Ця нескінченна колонада йшла далеко-далеко за обрій, гублячись у серпанку. М'яке тепле світло лилося звідусіль і нізвідки водночас. Тут не було ламп чи вікон, просто саме повітря, здавалося, світилося золотом. А ще було тихо. Настільки тихо, що я чув гул власної крові у вухах.

Мені сильно закортіло торкнутися колони. Вона виглядала як ідеально відшліфований піщаник. На дотик вона виявилася шорсткою і дивно теплою, ніби всередині пульсувало життя. Я обернувся назад, шукаючи поглядом свій умивальник чи хоча б поличку з зубними щітками, але моя ванна кімната зникла без сліду. На її місці тепер були лише колони, що розходилися в усіх напрямках, як стійки зі зброєю в «Матриці», тільки замість гвинтівок тут був сам простір і вічність.

Це не може не бути сном, правда ж? Мозок гарячково чіплявся за логіку. Тут я згадав десь прочитаний факт, що уві сні неможливо чітко побачити власні руки або прочитати текст. Тобі це або не спаде на думку, або пальці будуть розмитими. Це набагато практичніше, ніж щипати себе за ніс чи просити когось дати тобі ляпаса. Я підняв долоні до очей. Кожна лінія життя, кожна мозоля від підтягувань, навіть бруд під нігтями (звідки він узявся?) — все було надто реальним. Хай йому грець. Значить, не сон.

Я знов закричав, але на цей раз не просто літеру «А», а дещо більш інтелектуальне:

— Агов, тут є хтось?!

Ви ж не думали, що я в стані афекту буду цитувати теорію Ейнштейна чи Канта?

Але відповідь я отримав.

— Вітаю, Давиде.

Голос не мав джерела. Він лунав прямо всередині моєї черепної коробки, але водночас вібрував у повітрі. Глибокий і рівний, як у професійному церковному хорі. Не знаю, чому я так подумав, адже в церкві я був разів три за життя, і жодного разу не потрапляв на їхні «концерти».

— З ким я розмовляю? — запитав я, намагаючись втиснутися спиною в колону, хоча це мало допомогло б проти безтілесного голосу.

— З Богом. (Тепер ясно, звідки взялися асоціації з хором).

Я нервово засміявся. Сміх вийшов якимсь гавкаючим і непевним.

— Це якась галюцинація чи щось типу масового гіпнозу? — запанікував я. — Якщо так, то це не прикольно! Де прихована камера? Чуєте, відпустіть мене, я нічого не купуватиму і не підписуватиму!

— Ні, це не «глюки», ти направду розмовляєш зі своїм Господом.

— Я не вірю в Бога, тож не маю ніякого Господа! — відрізав я, намагаючись повернути собі контроль хоча б через атеїзм.

— Тепер маєш. Заспокойся. -

Останнє слово подіяло на мене, як кінська доза гідазепаму. Паніка, що стискала груди, миттєво випарувалася. Все навколо стало приємним, логічним і якимось... відстороненим. Наче я дивився кіно про самого себе, сидячи в дуже зручному кріслі.

— Більш того, — продовжив Бог, — у Нас є для тебе завдання...

— З перевдяганням? — промимрив Давид... тобто я, дивлячись на свою нову бороду і дивний хітон, який тепер висів на моїх плечах замість піжами.

— Не розумничай, — відповів Він. У голосі почулася тепла нотка, так каже батько своїй улюбленій, хоч і неслухняній дитині. — Але так. Точніше, з перевтіленням. Нам потрібні люди, які можуть проживати чуже життя як своє. Актори, що не грають, а стають іншими.

— О, це я можу, — всміхнувся я. Моя самооцінка, навіть у такому стані, завжди була моїм слабким місцем. — Я в школі грав дерево, і всі казали, що я був дуже переконливим дубом.

— Ми знаємо. Ми бачили твій потенціал ще тоді. Отже, план такий: ти зараз відправляєшся в певне місце і живеш там життя, долаючи перешкоди, які Ми тобі надсилатимемо. Як закінчиш — повернешся, і ми розрахуємося.