Дід

Коліщатка старого візка пронизливо поскрипували, підстрибуючи на всипаній шматками цегли, битим склом і залишками викорчуваних із землі дерев асфальтованій дорозі. Її також добряче посікло. Кожні кільканадцять метрів на шляху зяяла вирва від снаряда. То тут, то там майже вертикально стирчали туби від нерозірваних «Градів».
​Бахмут став містом-руїною, містом-привидом, містом мертвих, де смерть зустрічалася на кожному кроці. Наткнутися на вулиці на тіло тутешнього жителя стало звичною справою. Скільки Степан Іванович їх поховав власноруч? А скільки їх залишилося під безліччю завалів? Колись красиве, вкрите зеленню містечко перетворилося на пустку. Немовби якийсь із фільмів про апокаліпсис став реальністю. Тепер тут побачиш хіба військових або кілька десятків «ждунів». Перші – герої, що стоять на захисті рідної землі, другі – моральні виродки, які готові з калюжі воду хлебтати, аби дочекатися «руского міра». Ці паразити беруть гуманітарну допомогу від українських солдатів та волонтерів, а потім здають ворогу їхні позиції. Лицемірні потвори. Принаймні так думав Степан Іванович. Він мало з ким спілкувався. Усі дорогі йому люди або виїхали звідси, або загинули. Донька вже давно живе у Києві — поїхала вчитися й там залишилася. Одружилася, народила двійко діточок. Приїжджали вони на дні народження та свята, а онуків привозили кожного літа до бабусі й дідуся.
​Степан Іванович зупинився. На розтрісканому асфальті лежала книга. Вона була розгорнута, а краї — обпалені. Чоловік зігнувся і підняв її. Зтрусив із неї бруд і закрив. На палітурці букви вишикувалися у власному порядку й вказували ім’я автора та назву:
​Богдан Лепкий.
«Не вбивай. Батурин».
​Чоловік ще раз протер книгу. Обережно, немов цінну реліквію. Власне, такою вона для нього й була. Усе життя Степан Іванович пропрацював учителем української літератури. Навіть у радянські часи не цурався просувати своє, рідне, таке близьке до серця. Влада СРСР возвеличувала лише російських письменників та поетів. А за таку книгу можна було і за ґрати потрапити. А то й того гірше.
​Степана Івановича привчив до читання його дідусь. Тоді вибору української літератури було небагато. Цензура пропускала лише дріб’язок — тільки ті книги, де персонажі виявляли лояльність до Росії: Богдан Хмельницький, Іван Сірко, або з вигаданих — Тарас Бульба. Про Івана Мазепу чи Івана Виговського й згадувати заборонялося. Бандити та зрадники — пропаганда всіх неугодних так називала. Дивно, що Тараса Шевченка не забороняли, а у його творах же безліч антиросійських підтекстів.
​Тоді було важко. Та й тепер не легше. Степан Іванович згадував кадри з окупованого Маріуполя. Те, як росіяни першим ділом почали палити українські книги й змінювати вивіски. Його рідний Бахмут майже стерли з лиця землі. «Рускій мір» ішов.
​Чоловік поклав книгу до інших, які розмістив на візочку.
​Скрип-скрип, скрип-скрип... Степан Іванович пішов далі зруйнованими вулицями.
​На одному з перехресть зібралося з десяток людей. Вони заглядали одне з-за спини одного на бус кольору хакі з великою табличкою на лобовому склі: «Волонтери».
​Чоловік не встиг підійти, як до нього наблизився військовий. Молодий хлопець, не старший двадцяти п’яти років, широко усміхався.
​— Степане Івановичу, — простягнув він руку для привітання, — радий вас бачити.
​— І я тебе, Романе, — потиснув руку військового чоловік. — Як справи?
​— Воюємо.
​— Інакше ніяк, — зітхнув Степан Іванович. — Моя б воля, я б також у руки зброю взяв. Та вік уже не той. Як-не-як, без малого сімдесят.
​— Ви наша моральна підтримка. О! Мало не забув, — Роман витягнув з-за бронежилета книгу. — Ось, уже прочитав.
​На палітурці було написано:
Юрій Горліс-Горський
«Холодний Яр».
​— Це добре, — кивнув Степан Іванович.
​— Ще щось нового знайшли? — військовий кинув погляд на візок.
​— Є трохи. «Мотрю» читав?
​— Так. Ви давали перед «Холодним Яром». Маєте наступну частину? — очі Романа блиснули з надією.
​— Так. Вона трішки підгоріла, але текст вцілів, — Степан Іванович простягнув книгу.
​— «Батурин»... «Батурин»? — повторив військовий.
​— Столиця Івана Мазепи. Три сотні років минуло, а ворог усе той же.
​— І все такий же, — зітхнув Роман. — Тримайте, — військовий простягнув пакет. — Трохи їжі. Волонтери привезли.
​— Дякую, — ніяково усміхнувся Степан Іванович. — Бережи себе. Усі бережіть себе.
​— Ви також. Тамарі Василівні передавайте привіт. Якщо щось потрібно, звертайтеся.
​Чоловік почимчикував далі, лише характерним жестом руки попрощався з Романом.
​Степан Іванович прочинив двері й зайшов у вузький коридор двокімнатної хрущовки. Він першим ділом зайшов у спальню. На ліжку лежала жінка. Її погляд був спрямований у стелю. Вона ніяк не відреагувала на прихід чоловіка.
​Степан Іванович сів поруч у крісло й взяв у свої долоні руку дружини.
​— Як ти тут, Тамарочко? Скучила, поки мене не було? Знаю, що так.
​Жінка не реагувала. Усе дивилася в стелю.
​— А я води привіз. Знайшов кілька хороших книг. Наші хлопці дали волонтерку. Зараз і повечеряємо. Сьогодні буде смакота.
​Степан Іванович ще посидів трохи, погладив холодну руку дружини, а тоді пішов на балкон. Там він поставив мангал, який частково прикрив сталевим листом, щоб зручно було готувати їжу. Ані газу, ані електроенергії в Бахмуті не було. Усе поруйнували «асвабадітєлі».
​Чоловік посадив дружину, підбив подушки й узявся її годувати. Тамара рефлекторно відкривала рота, навіть якусь частину їжі ковтала. Але залишки, що стікали з куточків уст, доводилося витирати.
​Гасову лампу Степан Іванович запалював, коли починало сутеніти. Він ставив її поруч із м’яким кріслом на столику й починав читати вголос. Не знав, чи чує його дружина, але вірив у це. Ближче до півночі чоловік цілував дружину й йшов спати. Обов’язково перед сном брав у руки фотографію з чорною стрічкою у правому нижньому кутку. Довго розглядав зображеного на ній сина, а тоді змахував сльозу й вмощувався у ліжко, накриваючись одразу кількома ковдрами, щоб не замерзнути.
​Після сніданку Степан Іванович знову йшов з дому, прихопивши старого візка. Він прямував ближче до позицій українських військових. Туди, де можна було зловити мережу Starlink та зателефонувати. Кожного ранку чоловік проходив цей шлях, щоб почути голос доньки та онучок. Він сумував за ними неймовірно, хотів знову побачити й обійняти, та вірив, що так воно і станеться.
​— Вітання, Степане Івановичу, — зустрів чоловіка один із військових.
​— І тобі привіт, Василю.
​— Як ніч пройшла? Не виспалися, напевне? Усю ніч сволочі поливали снарядами й «Градами» крили.
​— Уже звик. А Тамара й так не реагує. Деколи складається враження, що її розум та душа десь не в цьому світі. А може, це й на краще, — знизав плечима Степан Іванович.
​Він мимоволі думками повернувся у минулу ніч та й у кілька останніх. Чоловік завжди намагався перебувати поруч із дружиною під час обстрілів. Щоб, якщо прилетить у квартиру, загинути поруч із нею. Степан Іванович і Бахмута не покидав через Тамару. Лікарі після інсульту казали, що навряд чи вона проживе більше місяця без госпіталізації. А вивезти жінку не було змоги. Їхати потрібно на високій швидкості поміж спалених автівок та військової техніки, оминаючи вирви на дорозі, яка безперервно прострілюється окупантами. Це шлях просто на той світ для Тамари.
​— А ви як тут, хлопці? — запитав Степан Іванович.
​— Цілі, дякувати Богові, — пхнув цигарку до рота Василь. — Навіть без «трьохсотих» обійшлося.
​За спиною військового з’явилися ще кілька його побратимів. Побачивши Степана Івановича, усі щиро всміхнулися й наблизилися привітатися. Поговорили трохи, дехто взяв книги, привезені колишнім учителем літератури, і віддав ті, що вже прочитали. Роман дав ще пакет із харчами, і хлопці, розпрощавшись, пішли вулицею далі. Знали, що їхній добрий товариш хоче поговорити з донькою.
​Розмова зазвичай займала хвилин десять. Степан Іванович розпитував, як там онучки, як зять, зі сльозами на очах слухав про них і тремтячими руками тримав телефон, коли донька пересилала світлини. Кожного дня після розмови Степан Іванович дякував Богові, що з рідними все добре. Після втрати сина він знав, що не зможе пережити, якщо щось трапиться з донькою та онучками. Тамара не витримала, коли загинув їхній син Федір. На третій день після похорону її вдарив інсульт.
​Десь неподалік свистіли снаряди. Земля здригалася від прильотів, а на окраїнах ішли стрілецькі бої. Степан Іванович зайшов на міське кладовище. Попрямував просто до могили сина. Помолився, посидів на лавці, яку йому допомогли встановити військові, розповів Федору, як минув день, і знову почимчикував вулицями рідного Бахмута, тягнучи за собою візок. Якраз прийде до обіду додому, нагодує дружину й почитає її улюблену книгу «Граф Монте-Крісто».
​Минав день за днем. Під обстрілами, які ставали дедалі частішими й потужнішими. До артилерії приєдналася ворожа авіація зі своїми КАБами, які приносили жахливі руйнування. З усім цим ширилися неприємні новини. Військові вже перемовлялися, що місто потрібно покидати. Російська армія просувається і, не зважаючи на власні втрати, вигризає метр за метром, беручи місто в кільце.
​— Степане Івановичу, — голос Романа тремтів від хвилювання, — потрібно евакуйовуватися. Ми будемо відступати. Сюди зайдуть росіяни.
​— Я не можу, — категорично заперечив чоловік. — Я не покину Тамару.
​— Вас уб’ють. «Ждуни» здадуть.
​— І нехай.
​— Де логіка? — підвищив голос Роман. — Якщо вас уб’ють, що буде з вашою дружиною? Хто про неї подбає?
​Степан Іванович мовчав. Він розумів, що військовий має рацію. Але що тут вдієш?
​— Потрібно спробувати її вивезти, — запропонував Роман. — Я домовлюся про транспорт.
​— Швидка сюди не приїде, — безнадійно всміхнувся Степан Іванович.
​— Ні, — погодився військовий, — доведеться їхати без комфорту.
​— Вона не переживе...
​— Ви не знаєте. Але точно відомо, що ваша дружина без вас помре, коли ви будете вбиті. На мою думку, вибір очевидний.
​— Напевне... твоя правда...
​— Тоді готуйтеся. Я приїду за вами, щойно буде така можливість.
​Цього дня Степан Іванович не встиг в обід дійти додому. Маршрут виявився складнішим, ніж зазвичай. Здавалося, що настав кінець світу й небо обрушилося на землю. Залпи артилерії та авіації не припинялися ні на мить. Зруйновані будинки й стовпи чорного диму перетворювали Бахмут на пекло.
​Степан Іванович навіть покинув візок і поспішав до дружини пішки. Кілька разів гахнуло зовсім поруч. Трохи дезорієнтований, чоловік продовжував йти. Ноги підкошувалися. Вочевидь, Степан Іванович отримав легку контузію.
​Посеред усього цього жаху завили шини автівки. Зовсім поруч зупинився «Volkswagen T4», перефарбований на військовий манер. Двері прочинилися.
​— Сідайте! — гукнув Роман і допоміг Степану Івановичу.
​— Ти вчасно, — задихався чоловік.
​— Я б сказав, що занадто пізно. Обережно, зброя.
​Між сидіннями стояв кулемет.
​— Гарна цяцька, — звів брови Степан Іванович.
​— Стріляли з такого?
​— Не з такого, але схожий у руках тримав. Та було це давно, ще в армії. Шкода, що вам довелося воювати по-справжньому.
​— Комусь би довелося рано чи пізно.
​Автомобіль рвонув з місця. Хотілося їхати якомога швидше, але заважали вирви, уламки будинків та спалені дотла автомобілі. За кілька хвилин на горизонті з’явився будинок, у якому мешкав Степан Іванович. До нього залишалося проїхати всього один двір.
​— Цілий, — з полегшенням зітхнув чоловік.
​Але тільки-но він це сказав, як у багатоповерхівку влетів КАБ. Загуркотіло несамовито. Степану Івановичу відняло мову від побаченого. Шматки бетону й цегли посипалися градом з неба.
​— Куди?! — крикнув Роман, коли Степан Іванович вистрибнув з автомобіля й побіг до напівзруйнованого будинку.
​Військовий кинувся слідом.
​Степан Іванович з жахом усвідомив, що КАБ прилетів просто у його під’їзд. З першого по останній поверх усе обвалилося. Чоловік став на коліна й почав розгрібати завал.
​— Тамаро... Тамаро... Потерпи, я зараз... Потерпи трішки, — на його очах бриніли сльози, а пальці вкрилися кров’ю через порізи об гостру цеглу та бетон.
​— Степане Івановичу, — вхопив чоловіка за плечі Роман. — Не вдасться. Потрібно їхати. Потрібно рятуватися.
​Але той не зупинявся, усе здирав руки об залишки під’їзду. Роману довелося добряче струснути Степана Івановича, щоб той відреагував. Чоловік звів погляд блакитних очей на військового, а в них лише запитання: «Чого тобі?».
​— Поїхали. Ми її не врятуємо зараз.
​Трохи до тями Степана Івановича привели два вибухи снарядів, що прилетіли в сусідній будинок.
​Роман допоміг старому другу підвестися. Степан Іванович не відводив погляду від зруйнованого будинку, але йшов до автомобіля. Та дійти їм не судилося. Снаряди з «Града» лягали один за одним, спопеляючи все навколо. Світ потьмарився і перестав існувати.
​Неприємний запах сірки та пороху в’їдався в ніздрі. Від клубів диму та пилу запирало подих. У голові дзвеніло так, немовби хтось з усіх сил лупив у дзвін. Степан Іванович насилу розплющив очі. Усе тіло гуділо від вибухової хвилі. Знадобилося кілька миттєвостей, щоб прийти до тями і перевірити, чи не посікло його. Якимось чином осколки оминули Степана Івановича, залишивши лише порізи. Старий перевернувся зі спини на бік, намагаючись підвестися. Та запаморочення знову притисло його до землі.
​Погляд Степана Івановича вихопив крізь пелену диму Романа. Військовий лежав на спині, і важко було сказати, чи живий він. Старий поповз до хлопця.
​— Романе! — кликав у надії, що той відреагує.
​Неподалік лежав «Т4», охоплений полум’ям. Приліт прийшовся майже в бус, і саме його сталевий каркас урятував життя Степана Івановича.
​Повзучи, старий наткнувся на кулемет, який викинуло з автівки. Зброя вціліла й дивилася своїм чорним дулом просто на Степана Івановича. З самого Дня Проголошення Незалежності він із болем у серці спостерігав, як Україна роззброюється, як стає незахищеною. Папірці з кількома розчерками пера не стали захистом. Зброя — засіб захисту. І коли у тебе її вдосталь, жодне дике плем’я не наважиться потикнутися у твій дім.
​Стогін... Степан Іванович прислухався. Роман знову застогнав і ворухнувся. Старий оминув кулемет і поповз швидше.
​— Романе, — Степану Івановичу вдалося звестися на коліна, — живий?
​— Ніби так...
​— Поранення?
​Але запитання виявилося зайвим. Штанина на правій нозі Романа наскрізь просякла кров’ю. З-під розірваної тканини проглядала пошматована плоть і біліла кістка.
​— Турнікет... — тремтячими руками Роман подав його Степану Івановичу.
​Старий учитель не одразу розібрався, як користуватися ремінцем. Вояк підказав. Степан Іванович затягнув вороток. Роман шипів, але повторював:
​— Сильніше! Затягуйте сильніше! Щей!
​Лише коли турнікет зупинив потік крові, солдат важко видихнув і закинув голову.
​— Романе! — легкі ляпаси повернули хлопця до тями.
​— Вони скоро будуть тут, — видавив із себе вояк. — Потрібно забиратися.
​Поміж вибухами прорвався крик. Ще один вояк вижив. Він рухався назустріч на ватяних ногах, намацуючи повітря правою рукою. Ліва була відсутня вище ліктя. Волосся обгоріло, на чорному обличчі зяяли білі очі.
​Степан Іванович поспішив до солдата. Рука вояка вчепилася в плече старого.
​— Це я, синку, я.
​Той засміявся крізь сльози:
​— Ви? Степане Івановичу? Ви...
​— Стій, я тобі допоможу.
​— Четверо важко поранених, двоє загиблих, — говорив Степан Іванович, крутячи в покритих кров’ю руках пошкоджену рацію. Він намагався вийти на зв’язок, але чув лише шипіння. — Зв’язку немає...
​Канонада припинилася ближче до світанку. Це означало одне — скоро почнеться зачистка.
​З усіх поранених іти самотужки так-сяк міг лише один. Степан Іванович допоміг обробити рани, а опісля перемістив вояків до підвалу одного з будинків. Вцілілий кулемет і автомати із залишками БК приніс хлопцям. Вони сказали, що в полон не підуть, дадуть останній бій.
​Степан Іванович не став вмовляти військових. Розумів, що їм потрібна негайна кваліфікована допомога. Старий учитель вже збився з ліку, скільки разів намагався зв’язатися по рації, виходячи з підвалу:
​— Прийом. Як чутно. Я — «Сокіл». «Вежа», на зв’язок.
​Позивні назвав Роман. Поміж втратами свідомості хлопець намагався переконати старого забиратися з міста, але намарно. Степан Іванович носив воякам їсти й пити, слідкував за ранами. У пригоді став візок.
​На наступний день по воду довелося йти далі. Степан Іванович піднімався вулицею вгору, як раптом рація захрипіла. Крізь шум прорвалися обірвані слова українською. Він підніс рацію до обличчя:
​— Прийом. Я «Сокіл». Як чутно?
​У відповідь — той самий шум. Старий глянув угору й вилаяв себе:
​— От старий дурень! — і кинувся швидко вгору.
​За кілька десятків кроків рація запрацювала краще:
​— «Сокіл», я «Вежа». На зв’язок. Як чутно?
​— «Вежа», я «Сокіл». Чую добре!
​Він хаотично розповів про поранених та їхнє місцезнаходження, видавши себе за Романа. Чому почув обнадійливі слова: «Евак виїжджає. Тримайтеся, хлопці. Скоро будемо».
​Степан Іванович попрямував до напівзруйнованої аптеки, протиснувся всередину й знайшов три пляшки води. Вийшовши назовні, він закляк. По вулиці йшло з півтора десятка військових із білими пов’язками. Старий шмигнув у кишеню, вимкнув рацію й викрутив антену. До будинку з хлопцями лишався кілометр...
​— Оппа! — засміявся один росіянин. — Чьо ти здєсь дєлаєш, дєд?
​— Живу, — голос затремтів.
​— Ти чьо трясьошся? — дуло АК вперлося в підборіддя. — Іспугалса?
​— Іспугалса, — вимовив Степан Іванович спокійніше.
​— Да успакойса, Валєра, — підійшов інший і відвів дуло. — Нє бойса. Много людєй в городє осталось?
​— Не знаю. Більшість виїхали.
​— А ти чого лишився?
​— Вас чекав.
​— От і дождалса асвабаждєнія, — зареготав боєць. — А укропи в городє осталісь?
​— Не можу знати. Було багато, але вони виїхали.
​— Отчепись от старіка. Пошли, — сказав один.
​Степану Івановичу відлягло від серця. Вони вже збиралися йти, та один раптом розвернувся:
​— Пойдєш с намі. Нє вєрю я етому дєду. Х*хлам нєльзя вєріть. Пойдєш с намі.
​Спускалися повільно. Росіяни прискіпливо оглядали кожен будинок, але невпинно наближалися до підвалу.
​Коли залишалося кілька сотень метрів, почувся гул мотора евакуаційного авто. Серце Степана Івановича стиснулося. Він розумів, що прирік хлопців на смерть.
​Окупанти відкрили вогонь. Українські вояки відстрілювалися й відступили в будівлю. П’ятеро хлопців сховалися всередині.
​Перестрілка дала Степану Івановичу можливість втекти. Він шмигнув у під’їзд, проник у покинуту квартиру на третьому поверсі й приготував кулемет. Росіяни вже були під стінами. Вогонь у відповідь майже згас — бракувало набоїв. Один із росіян висмикнув кільце гранати.
​І в той самий момент, коли він замахнувся, Степан Іванович відкрив вогонь. Пролунав вибух гранати, убивши одного й поранивши кількох окупантів. Вони розгубилися. Кулемет несамовито тріскотів.
​Степан Іванович увімкнув рацію й вийшов на зв'язок:
​— Проривайтеся до машини! Я прикрию!
​— А як же ви?! — запитав Роман.
​— Все буде добре. Рятуйтесь.
​Він тримав у руках світлини дружини та сина. Поклав їх у кишеню біля серця, змахнув сльозу й знову припав до кулемета.
​Перша куля зачепила його, друга важко вдарила в плече. Старий учитель осів, але звівся знову. Він бачив, як вояки ЗСУ заводять поранених в авто. І от знову удар, другий, третій... Дві кулі в груди, одна в шию. Палець міцно тримав гачок. Впав старий учитель лише тоді, коли українське авто помчало геть.
​— Степане Івановичу! Ви мене чуєте?! — почувся голос Романа в рації.
​— Чую!
​— Як ви там?!
​Старий учитель глянув на просякнуту кров’ю сорочку, витягнув світлини й відповів:
​— Їдьте, хлопчики... А я йду до свого синочка і до моєї Тамарочки...