Дід. Частина друга.

Неприємний запах сірки та пороху в’їдався в ніздрі. Від клубів диму та пилу запирало подих. В голові дзвеніло так, немовби хтось всередині з усіх сил лупив у дзвін, не спиняючись ні на мить. Степан Іванович насилу відкрив очі. Все тіло гуділо, пронизане тисячами голок від вибухової хвилі. Він не одразу зрозумів де знаходиться та що відбулося. Знадобилось кілька миттєвостей, щоб прийти до тями і ще трохи часу, щоб зрозуміти чи не посікло його. Якимось чином смертоносні осколки оминули Степана Івановича, залишивши по собі лише незначні порізи. Старий перевернувся зі спини на бік, намагаючись підвестися. Та запаморочення знову притисло його до землі.

Погляд Степана Івановича вихопив крізь пелену диму Романа. Військовий лежав на спині і важко було сказати чи живим він. Старий зібрався з силами і, опираючь на лікті, поповз до хлопця.

—Романе! — кликав в надії, що військовий відреагує.

Неподалік, на боці, лежав «Т 4» охоплений полум’ям. Осколки добряче пошматували автомобіль. Приліт прийшовся майже в бус і саме сталевий каркас машини врятував життя Степана Івановича, оберігши від важких поранень.

Повзучи, старий наткнувся на кулемет, який викинуло з автівки. Зброя вціліла і тепер дивилася своїм чорним дулом просто на Степана Івановича. Кожен говорить про зброю, як засіб захисту. Так воно і є. З самого Дня Проголошення Незалежності Степан Іванович з болем у серці спостерігав, як Україна роззброюється, як стає небоєздатною та незахищеною. Папірці... Папірці з кількома розчерками пера глав держав не стали захистом. Нічого дивного. Зброя — засіб захисту. І коли у тебе її вдосталь, жодне дике плем’я не наважиться потикнути свого носа у твій дім. На сильних, здатних дати відсіч, не нападають. Таких, якщо не бояться, то остерігаються. А якщо й спробує хтось проявити агресію, то швидко отримає по зубах.

Стогін... Степан Іванович прислухався. Думав, що йому причулося. Але ні. Роман знову застогнав і ворохнувся. Старий оминув кулемет і поповз швидше до військового.

—Романе, — Степана Івановичу вдалось звестися на коліна, — живий?

—Ніби так...

—Поранення?

Але запитання виявилось зайвим. Штанина на правій нозі Романа наскрізь просякла кров’ю. З-під розірваної тканини проглядалась пошматована плоть і навіть біліла стегнова кістка, що гостряком стирчала назовні.

—Турнікет... – тремтячими руками Роман подав його Степана Івановичу.

Старий учитель не одразу розібрався, як користуватись хитро-мудрим ремінцем. Вояк тремтячими руками допоміг накинути турнікет. Степан Іванович за допомогою підказок затягнув вороток. Роман шипів, кричав, але не переставав повторювати:

—Сильніше! Сильніше затягуйте! Ще!

Лише, коли турнікет зупинив потік крові, солдат важко видихнув і закотивши очі закинув голову.

—Романе! Романе! — легкі ляпаси повернули хлопця до тями.

—Вони скоро будуть тут, — видавив із себе вояк, — п*дари. Потрібно забиратися звідси.

Поміж вибухами прорвався крик. Ще один вояк вижив. Степан Іванович бачив, як він підвівся і, похитуючись на ватяних ногах, рухався назустріч. Правою рукою солдат намацував повітря. Ліва була відсутньою, вище ліктя. Обпалений одяг прилип до покаліченого тіла. Волосся обгоріло, на чорному обличчі зіяли білі очі. Але чи бачив він, важко було сказати.

Степан Іванович поспішив до солдата. Рука вояка вчепилась в плече старого.

—Це я, синку, я.

Той засміявся крізь сльози.

—Ви? Степане Івановичу? Ви. Я бачу, — закивав головою.

—Стій, — старий зняв з плеча вояка турнікет, — я тобі допоможу.

—Четверо важко поранених, двоє загиблих, — сам до себе говорив Степан Іванович, крутячи в покритих кров’ю руках пошкоджену рацію. Він намагався вийти на зв’язок, затискаючи тангенту, але у відповідь чув лише шипіння. — Зв’язку немає... — зітхнув, закриваючи очі.