Дід. Частина перша.

Коліщатка старого візка пронизливо поскрипували, підстрибуючи на всипаній шматками цегли, битим склом, залишками викорчуваних зі землі дерев, асфальтованій дорозі. Її також добряче посікло. Кожних кільканадцять метрів на шляху зіяла вирва від снаряду. То тут, то там майже вертикально стирчали туби від нерозвірваних «Градів».

Бахмут став містом- руїною, містом-привидом, містом мертвих, містом де смерть зустрічалась на кожному кроці. Наткнутися на вулиці на тіло тутешнього жителя стало звичним ділом. Скільки Степан Іванович їх похоронив власноруч? А скільки їх залишилось під безліччю завалів? Колись красиве, вкрите зеленню містечко перетворилось на пустку. Немовби якийсь із фільмів-апокаліпсисів став реальністю. Тепер тут побачиш хіба військових, або кілька десятків «ждунів». Перші – герої, що стоять на захисті рідної землі, другі – моральні виродки, які готові з калюжі воду хлебтати, але дочекаються «руского міра». Ці паразити беруть гуманітарну допомогу від українських солдатів та волонтерів, а потім здають ворогу їхні позиції. Лицемірні виродки. Принаймні так думав Степан Іванович. Він мало з ким тут спілкувався. Усі дорогі йому люди або виїхали звідси, або загинули. Донька уже давно живе у Києві. Поїхала вчитись і там й залишилась. Одружилась і народила двійко діточок. Приїжджали вони на дні народження та свята. А онуків привозили кожного літа до бабусі та дідуся.

Степан Іванович зупинився. На розтрісканому асфальті лежала книга. Вона була розгорнута, а краї обпалені. Чоловік зігнувся і підняв книгу. Струм в з неї бруд і закрив. На палітурці букви вишикувались у власному порядку і вказували ім’я автора та назву книги:

Богдан Лепкий.

«Не вбивай. Батурин».

Чоловік ще раз протер книгу. Обережно, немов цінну реліквію. Власне такою вона для нього й була. Все життя Степан Іванович відпрацював учителем української літератури. Навіть у радянські часи не цурався просувати своє, рідне, таке близьке до серця. Влада СРСР возвеличувала лише російських письменників та поетів. А за таку книгу можна було і до буцигарні потрапити. А то й того гірше.

Степана Івановича привчив до читання його дідусь. Тоді вибору української літератури було зовсім небагато. Цензура пропускала лише дріб’язок і то лише ті книги у яких персонажі виявляли лояльність до Росії: Богдан Хмельницький, Іван Сірко, якщо з видуманих, то Тарас Бульба. Про Івана Мазепу чи Івана Виговського й згадувати заборонялось. Бандити та зрадники. Пропаганда усіх невгодних так називала. Дивно, що Тараса Шевченка не забороняла. А у його творах безліч антиросійських підтекстів.

Тоді було важко. Та й тепер не легше. Степан Іванович згадував кадри з окупованого Маріуполя. Те, як росіяни першим ділом почали палити українські книги і змінювати вивіски. Його рідний Бахмут майже стерли з лиця землі. «Рускій мір» іде.

Чоловік поклав книгу до інших, які розмістив на візочку.

Скрип-скрип, скрип-скрип. Степан Іванович пішов далі зруйнованими вулицями.

На одному з перехресть зібралось з десяток людей. Вони заглядали один з поза одного на бус кольору хакі з великою табличкою на лобовому склі: «Волонтери».

Чоловік не встиг підійти, як до нього наблизався військовий. Молодий хлопець не старший двадцяти п’яти років широко усміхався.

–Степане Івановичу, – простягнув він руку для привітання, – радий вас бачити.

–І я тебе, Романе, – потиснув руку військового чоловік. – Як справи?

–Воюємо.

–Інакше ніяк, – зітхнув Степан Іванович. – Моя б воля, я б також у руки зброю взяв. Та вік вже не той. Як-не-як, а вже без малого сімдесят.

–Ви наша моральна підтримка. О! Мало не забув, – Роман витягнув з-за бронежилета книгу. – Ось, вже прочитав.

На палітурці було написано:

Юрій Горліс-Горський

«Холодний яр».

–Це добре, – кивнув Степан Іванович.

–Ще щось нового знайшли? – військовий кинув погляд на візок.

–Є трохи. «Мотрю» читав?

–Так. Ви давали перед «Холодним яром». Маєте наступну частину? – очі Романа блиснули з надією.

–Так. Вона трішки підгоріла, але текст вцілів, – Степан Іванович простягнув книгу.

–Батурин. Батурин? – повторив військовий.

–Столиця Івана Мазепи. Три сотні років минуло, а ворог все той же.

–І все такий же, – зітхнув Роман. – Тримайте, – військовий простягнув пакет. – Трохи їжі. Волонтери привезли.

–Дякую, – ніяково усміхнувся Степан Іванович. – Бережи себе. Усі бережіть себе.

–Ви також. Тамара Василівні передавайте привіт. Якщо щось потрібно, звертайтеся.

Чоловік почимчикував далі, лише характерним жестом руки попрощався з Романом.

***

Степан Іванович прочинив двері зайшов у вузький коридор двох кімнатної хрущовки. Він першим ділом зайшов у спальню. На ліжку лежала жінка. Її погляд був спрямований у стелю. Вона ніяк не відреагувала на прихід чоловіка.

Степан Іванович сів поруч на крісло і взяв у свої долоні руку дружини.

–Як ти тут, Тамарочко? Скучила поки мене не було? Знаю, що так.

Жінка не реагувала. Все дивилась у стелю.

–А я води привіз. Знайшов кілька хороших книг. Наші хлопці дали волонтерку. Зараз і повечеряємо. Сьогодні буде смакота.

Степан Іванович ще посидів трохи, погладив холодну руку дружини, а тоді пішов на балкон. Там він поставив мангал, який частково прикрив стальним листом, щоб зручно було готувати їжу. Ані газу, ані електроенергії а Бахмуті не було. Все поруйнували «асвабадітєлі».

Чоловік посадив дружину, підбив подушки і взявся її годувати. Тамара рефлекторно відкривала рота, навіть якусь частину їжі ковтала. Але залишки, що стікали з куточків уст доводилось витирати.

Гасову лампу Степан Іванович запалював, коли починало сутеніти. Він ставив її поруч з м’яким кріслом на столику і починав читати вголос. Не знав чи чує його дружина, але вірив у це. Ближче півночі чоловік цілував дружину і йшов спати. Обов’язково перед сном брав у руки фотографію з чорною стрічкою у правому нижньому кутку. Довго розглядав зображену на ній світлину сина, а тоді змахував сльозу і вмощувався у ліжко, накриваючись одразу кількома ковдрами, щоб не замерзнути.