Янголи

Холодне лютневе сонце стрімко котилось, поспішаючи сховатись за небосхилом. З неба летіла дрібна мжичка. Темні хмари сприяли швидшому настанню темряви. І це було на руку двом українським військовим, що лежали в кюветі, обабіч ґрунтової дороги. Вони вкрились сосновим гіллям, щоб сховатися від окупантів.

Десь неподалік ревіли мотори важкої російської техніки. Розтягнувшись у довгі колони, немов ракові метастази, окупаційні війська пронизала нашу країну, як страшна хвороба тіло людини. Орда посунула до Києва лише з однією метою – захопити столицю України.

–Темніє, – простогнав один із військових. – Чуєш? Андрію, чуєш? Темніє.

–Угу, – видавив із себе побратим.

–Ти як?

–Тримаюсь.

–Лише не втрачай свідомості. Чуєш?

–Так, – відповів Андрій, а тоді й сам запитав. – Як твоя рука, Марко?

–Кровотеча зупинилась. Слабо відчуваю долоню та пальці.

–Непогана ознака, – зітхнув більше від болю Андрій.

–А твоя нога?

–Схоже, як твоя рука.

Але Андрій збрехав. Він не відчував кінцівки, не контролював її. Переміщуватись самотужки військовий не зможе. І йому це було відомо. Як би не гірко від цього не ставало, але реальність саме така.

Вояки уже добряче промерзли. Лежали ж бо уже досить довго, а навколо було сиро та вогко. Тай температура не перевищувала кількох градусів за Цельсієм.

–Напевне достатньо стемніло, – відхилив одну гілку Марко. – Можна спробувати забиратись звідси.

–Певен, що нам вдасться?

–Не спробуємо – не дізнаємось.

–Росіяни усюди, – не вірив в успіх порятунку Андрій. Чи то через важке поранення, чи то через те, що в його словах була правда.

–Помиляєшся, – визирнув зі схованки Марко. – Навколо поля. Вони не наважаться далеко відходити від власної техніки. А та, в свою чергу, у цю пору року хіба що й може – рухатись, або асфальтованими дорогами, або твердими шляхами. Тому мусимо триматись подалі від таких. І все у нас вдасться.

Марко оглянувся навколо, прислухався і, переконавшись, що ворога не чути, закинув автомат на плече і подав Андрію руку.

–Підіймайся.

Було важко. Права нога не слухалась Андрія. Одразу, з першого кроку, він мало не упав, але Марко підставив плече.

–Тримайся, – сказав він.

–Я не можу ставати на ногу. Вона просто згинається в коліні. Мимоволі.

–Щось придумаємо.

Марко витягнув ножа, зачистив ним кілька, більш-менш рівних гілок і зробив імпровізований бандаж. Це допомогло, хоч і повільно, все ж пересуватися.

Вогка земля налипала на взуття, через що доводилось часто зупинятись і зішкрябувати груди болота. Пораненими, виснаженими, промоклими до нитки йти й так було непросто, а тут доводилось ще й боротись із в’язким ґрунтом. Але темрява і дощ ховала вояків від окупантів. І це вже було непогано.

Важко було сказати, скільки годин минуло з того часу, як вояки рушили в дорогу. Але посеред пітьми, десь вдалині, щось блимнуло.

–Світиться, – обперся на дерево Марко. – Попереду світло. Ти бачиш?

Андрій втер промокле обличчя і придивився.

–Ніби так. Село.

–Ходімо.

Рухались крадькома, адже розуміли, що поруч із населеним пунктом може знаходитись ворог. Кожен крок прорізав усю праву сторону тіла Андрія шаленим болем. Він заледве тримався, щоб не втратити свідомість. А Марко підсів побратиму під руку, закинув її на плече і допомагав, як лише міг.

Страшенно заважали йти ожинники, які чіплялися за штани, а подекуди проникали під них і неприємно шкрябали. Гілля дерев також чіплялись за одяг, бронежилети та каски. Й без того втомлені військові заледве волочили ноги. І вже поруч з асфальтованою дорогою Андрій знепритомнів. Він провалився додолу і потягнув за собою Марка. Той також не мав сили, щоб втримати побратима і боляче гепнувся на поранену руку. Зашипів та вилаявся. Та вмить замовк, тамуючи біль, що стояв у грудях і рвався назовні.

–Слишал? – почувся голос.

–Кто-то орал.

Марко зачаївся і наготував автомат. Він глянув на Андрія. Той все ще був без тями. Діватись було нікуди. Тут варіантів небагато: або це свої, просто розмовляють російською (у такому випадку, головне не перестріляли один одного), або це росіяни (якщо так, то краще залишитись непоміченими, або вистрілити першим).

–Может хохли какіє то?

Тепер все стало зрозумілим.

–Пайдьом пасмотрім.

Клацнули затвори автоматів. Марко чув кроки ворогів. Вони наближались. І йшли саме туди, де знаходились українські військові. Вихід Марко бачив лише один. У його діях не було жодного сумніву. Він витягнув зубами кільце гранати і жбурнув. Нажаль робоча, права рука, його не слухалась. Тож жбурнув, як зумів. Гахнув вибух. Почулись вигуки та матюччя росіян. Поки ворог не прийшов до тями, Марко звівся і пустив чергу з автомата. Втримати АК 74 однією рукою було непросто. А кулі у такому випадку полетіли врізнобіч. Та в одного окупанта Марко таки поцілив. Та інший уже стріляв у відповідь. Вояк чув, як кулі боляче, немов кувалдою, вдаряють у груди. Одна прошила неприкрите бронежилетом все те ж ліве плече. Марко провалився на спину. Усе тіло жахливо нило. Здавалось, неможливо витримати такий біль. Марко почав непритомніти. Усе навколо поплило.

«Це все»? – майнуло в голові. Не хотілось вірити. Йому всього двадцять три роки. Мало б чекати усе життя попереду. Але... – «Це все».

Неподалік гахнула граната. Тепер пропали й навколишні звуки. А на фоні темного неба виросла чорна, немов сама безодня, постать російського солдата. Він клав матом, але Марко розібрав лише кілька слів.

–Ну што, хохол, навоєвался? Тєпєрь здохнєш.

Марко зібрав останні сили. Не знав де вони взялись. Чи то рідна земля, на якій він лежав горілиць, поділилась своєю енергією, чи то на рівні рефлексів,  чи і те і інше разом? Марко звів автомат і натиснув спусковий гачок. Росіянин явно цього не очікував, хоч встиг вистрелити. Останнє, що побачив український військовий – каска, яка злітає з голови ворога, а за нею і його мізки. Ще побачив, як обм’якле тіло окупанта гепається на землю. І... І все. Темрява. Пустота. Тиша...