За рідну землю

Для України стали звичними: гул гвинтокрилів, гуркіт моторів бойових машин і танків, звуки вибухів та тріскотіння стрілецької зброї. Війна прийшла на ці землі. Принесена північним сусідом. Принесена не вперше. Все така ж кривава, така ж безжальна і така ж загарбницька. Мета її одна – вкотре поневолити український народ. Вчергове захопити наші терени.

Та коли було в історії таке, щоб українці просто так віддались на милість ворога? Ми не той народ, який зігне голову, щоб легше було накинути зашморг на шию. Ще й Росія забарилась. Ми отримали двадцять два роки незалежності, за які виплекали націю. А тоді, протягом восьми років збудували гідну армію. І тепер уже ми йдемо у наступ, щоб вигнати ворога з нашої рідної землі.

Першими полетіли гвинтокрили. Вони рясно накрили «посадку» вогнем і, відкидаючи теплові пастки для захисту від ворожого ППО, полетіли геть.

Три БТРи почали свій рух до позицій противника. Місцину уже присріляла артилерія. Тому «броньовики» йшли сміло, щільно обстрілюючи ворожі окопи крупнокаліберним кулеметами. Під прикриттям вогню БМП покинула штурмова група. Рухались синхронно, займали позиції, як на вишколі. Коли воїни ЗСУ почали заходити в «посадку», важка техніка від’їхала, щоб не викликати на себе вогонь противника.

–Прикрий! – кричали один одному, по черзі, українські вояки і короткими перебіжками переміщались на полі бою.

Автомати строчили у дві сторони. Але, якщо військові ЗСУ вели прицільний вогонь, то росіяни, приголомшені відчайдушною атакою, відповідали хаотично. Така незлагодженість у лавах ворога дозволила українцям зайти в окопи. А це вже достатньо для того, щоб закидати окупантів гранатами. І вони полетіли, розриваючись, розкидаючи клапті землі, спричиняючи контузії та осколкові поранення російських військових.

Найважче довелось із штурмом бліндажів. Росіяни ховалися всередині та відстрілювались через вузькі бійниці.

Та, метр за метром, відважні воїни вільної країни захоплювали ворожі окопи. Уже досить швидко окупантам стало тісно у своїх схованках. Гранати рвались зовсім поруч, а деякі закочувались і всередину. Російські солдати не знайшли кращого рішення, ніж драпати з поля бою. Першим вибіг найсміливіший... Чи то найдурніший? ЗСУ пристріляли можливі шляхи відступу. Ворог не встиг пробігти й десяти метрів, як отримав одразу кілька куль. Та приклад «сослуживця» видно не навчив нічого росіян. Вони почали покидати бліндаж один за одним. З п’яти вдалось врятуватись лише одному. Інші полягли «смєртю храбрих».

Окупанти, які зачаїлись у іншому бліндажі зробили висновки з пробіжки поплічників.

–Здайомся! – закричав ворог.

–Без зброї! Руки над головою в замок! На колінах, по одному, сюди!

Росіяни не ослухались. Витягнувшись у невелику колону (в окопі по іншому ніяк) вороги почали здаватись. Кожного, хто наблизився, ложили обличчям в землю і обшукували. Між ними могли бути різні персонажі. Хто знає, що в голову прийде? Уже були випадки, коли окупанти обманювали українських вояків і замість того, щоб здатися в полон, несподівано відкривали вогонь, або підривали гранати. Та цього разу троє російських військових не викинули ніяких несподіванок.

(Надалі діалоги пишу українською мовою)

–Я – триста, – стогнав один з полонених.

–Медик! – окликнув командир роти. – Потрібно зайнятись цим. Інших заберіть.

Російський військовий отримав поранення в ногу, вище коліна. Кров залила усю штанину, аж до взуття.

Медик оглянув рану і наклав турнікет.  Окупант видихнув з полегшенням і обперся на стіну окопу. Командир роти уважно вдивлявся на нього. Росіянину було не більше тридцяти років. Його очі зляконо бігали то туди, то сюди, уникаючи зорового контакту.

–Сюди дивись, – вказав двома пальцями на власні очі командир.

Той боязко звів погляд. У ньому був лише страх. На противагу, український військовий пронизував ворога твердим впевненим поглядом, наповненим рішучістю.

–Скажи мені, росіянине, заради чого ти прийшов на нашу землю?

Окупант забелькотів щось незрозуміле, ховаючи очі.

–Ну!? – гримнув командир.

–Не знаю...

–Не знаєш, чому ризикуєш життям на чужих теренах?

–Такий наказ...

–Хм... – зітхнув українець. – Наказ... Раби вони і є раби. Ти коли їхав сюди не думав, що можеш стати калікою, або загинути?

–Думав...

–Глянь навколо. Сьогодні тут замертво лягло півтора десятки твоїх земляків. Заради чого?

Окупант мовчав.

–Ви ж усі кричите, що діди воювали. Що виганяли загарбників. Хто ж тоді ви?

–Ми боремось з фашистами.

–Де ти тут фашистів бачив? У вас, росіян, з мізками все гаразд? Невже не розумієте, що ви загарбники, окупанти, злочинці? – командир махнув рукою. – Не важливо. Тобі цього й так не зрозуміти. Але знай – це наша земля, це наша країна, а ви тут чужинці. І всі тут, або поляжете, або станете каліками, або потрапите в полон. Не буде вам тут місця, не буде вам тут спокою. Кожен метр землі, кожен її клаптик горітиме під вашими ногами. Це наш край, це наша Батьківщина, це наш дім і ми тут господарі. А за спинами у нас, наші діти, наші дружини, наші батьки, наші родичі і наші люди. Ось тут, зараз, ми стоїмо на смерть, заради них, заради народу українського, заради України. Так і передай своїм, коли тебе обміняють. Так і скажи, що кожного, хто прийде сюди, чекає смерть. Тому що ви тут чужинці, на нашій землі.

Побратими сиділи навколо свого командира і слухали його промову. Вони надихались його словами, хоча кожен з них й без того знав заради чого тут, на фронті. Ні в кого не було і йоти сумніву, коли брали в руки зброю. Адже захист, рідних, захист Батьківщини – головна мета кожного військового Збройних Сил України.