Найкраща робота

Рясний дощ, який принесла зі собою весна, лив несамовито. Здавалося, коли мине зима, стане легше, прийде тепло і можна буде врешті зігрітись. Не поруч із окопною свічкою, а на теплому сонечку. Та де там. Коли притискав мороз було зовсім некомфортно. Але, хоча б, сухо. А тут таке. Окопи перетворились у ріки. Уся навколишня вода стікалась до них. І годі було від неї врятуватись, скільки не черпай. Гілля, настелене на долівку в бліндажі, мало чим допомагало. Хоч не болото і то добре.

–Що я вам скажу, хлопці, – облизав широке лезо ножа Данило, – німецькі пайки куди смачніші за британські.

–А мені здається навпаки, – не погодився Василь.

–Я б зараз вареників теплих поїв, – прицмокнув, замрійливо підіймаючи голову вгору, Данило. – З шкварочками і сметанкою. М-м-м-м-м-м-м. Смакота.

–А я б борщику червоного. Звареного на доброму шматку м’яса. А в прикуску зеленої цибулі, яку мама виростила на грядці.

–Ще ті гурмани, – насунув на очі каску найстарший з вояків, Петро, і обперся плечами на вогку глинясту стіну бліндажу. – Є що поїсти і то добре. Я б волів і траву жувати, лиш би цю мерзоту з нашої землі вигнати.

–Краще їх закопати у ній, – сховав ножа Данило.

–І то правда, – погодився Василь.

–Закопаємо, – впевнено сказав Петро, не розплющуючи очі.

Раптом десь здалека долинув характерний присвистуючий звук.

–Вихід, – спокійно сказав Данило.

За короткий проміжок часу, неподалік гепнуло так, що вуха позакладало. Шматки мокрої землі розлетілись урізнобіч. На тому місці, де впав снаряд, залишилась вирва, яка швидко почала наповнюватись водою.

–Схоже вечір буде веселим, – вуста Василя намалювали усмішку на молодому обличчі.

–Не вперше, – сидів непорушно Петро.

–І не востаннє, – кивнув Данило.

Спочатку прилітало зрідка. Пристрілювались. Але з кожним новим пострілом міни рвались все частіше і ближче. Дві навіть в окоп прилетіли, утворивши недовготривалий фонтан. Пощастило, що невлучно. А в одну мить все стихло.

–Ну що, хлоп’ята, попрацюємо? – перевірив ріжок автомата і готовність гранатомета Петро. – Зараз полізуть.

–Ех! Найкраща робота у світі, – усміхнувся Данило, висунув голову із окопа і глянув у тепловізор.

На дворі ще не повністю стемніло, але, через дощ, видимість була нікудишньою.

–Що там? – запитав Василь. – Скільки?

–Восьмеро нарахував.

–Підпустимо ближче, – приготувався Петро.

–БТР. Прикриваються БТРом, – шмигнув носом Данило.

–Нехай, – поправив на плечі гранатомет АТ-4 Василь. – Зараз гахнемо так, що мало не здасться.

Залунали стріли. Це кулемет сік по українських окопах. Вояки сховались, щоб не отримати кулю.

Досвідчений Петро дочекався, коли ворог наблизиться, а тоді під прикриттям побратимів прицілився і вистрелив. Граната влучила просто у лоб БТРу. Здійнявся феєрверк, освітивши усе навколо. Залунали вигуки. Знову застрекотали автомати. Російські солдати, втративши кількох поплічників і «броню», кинулись навтьоки.

–Що, сподобалось!? – вигукнув їм услід Данило.

–Валіть, виблядки! – підтримав побратима Василь.

А Петро мовчав. Він сидів у окопі, по пояс у воді, з похиленою на груди головою. Кров текла з його плеча і змішувалась з брудом.

–Петре, – першим кинувся до нього Василь.

–Трьохсотий, – пробурмотів той у відповідь.

Рану обробили, на скільки це було можливо у суцільному бруді та змішаними з глинястою землею потоками дощової води. Викликали медиків. Ті, як і зазвичай, відпрацювали швидко. Забрали пораненого Петра в тил, на лікування. Василь та Данило ще довго дивилися вслід, стоячи по коліна у каламутній грязюці. А коли медики зникли з поля зору, військові сховались у бліндаж. Тут хоч на голову не капало. Вони повиливали воду, яка набралась у взуття, втерли мокрі обличчя і сіли один навпроти одного на настил з гілля.

–Найкраща у світі робота, – усміхнувся Данило, обіймаючи автомат.

–І не кажи, – погодився Василь.