Розділ 3

Наступного ранку Київ зустрів Рудого та Коваля ще більшим холодом, але вже без сивого туману. Небо було ясним, а сонце, хоч і не зігрівало, але заливало вулиці пронизливо-білим світлом, що вигідно підкреслювало контрасти міста – від розкішних фасадів до понурих провулків. Вони знову прямували до маєтку фон Гайнца. Рудого не полишало відчуття, що він пропустив щось важливе, надто довірившись першим враженням і поспішним висновкам.

— Степане, — почав Рудий, коли візник, обережно обминаючи замерзлі калюжі, віз їх на Печерськ, — мені не дає спокою та картина. «Самотній подорожній». Чому саме її взяли? І чому залишили стільки інших цінностей?

— Можливо, вона була найціннішою? — припустив Коваль.

— Не виключаю. Але злодій, який просто хоче вкрасти найцінніше, зазвичай не займається інсценуванням самогубства. Або це був дуже хитрий злодій, або ж метою було не просто вкрасти картину, а щось більше. Або ж… злочинцем рухала не жага наживи.

Коли вони прибули до маєтку, їх зустрів дільничний Петренко. Цього разу він виглядав трохи краще, але все ще з помітним хвилюванням.
— Доброго ранку, Георгію Михайловичу, пане Коваль. Тут тихо. Пан Бень у бібліотеці.

— Відмінно. Ми прямо до кабінету. І нікого туди не пускайте.

Кабінет барона тепер був порожнім. Тіло вивезли, криміналісти забрали більшість зразків, залишивши лише порожнечу та відчуття незавершеності. Рудий пройшов до столу, уважно оглядаючи кожен предмет, що залишився. Він згадав про шкатулку для прикрас, вміст якої був розсипаний по килиму.
— Сейф був порожній, гроші зникли, картина зникла. Це все дуже нетипово для "самогубця", — Рудий провів рукою по стільниці столу. — Схоже, хтось шукав щось конкретне.

Він підійшов до порожнього місця над каміном, де раніше висіла картина. Пилу тут було менше, як він і зауважив раніше. Але тепер, уважніше придивившись, він помітив дещо інше. На самій стіні, трохи нижче гака, були ледь помітні, дрібні подряпини, майже невидимі неозброєним оком. Вони не виглядали як сліди від рами, а швидше як сліди від чогось гострого, що недбало провели по стіні, можливо, коли картину знімали. Або… щось за нею шукали.

— Степане, — покликав Рудий. — Принесіть мені драбину. І ліхтарик.
Коваль швидко виконав прохання. Рудий піднявся на драбину і ретельно оглянув простір за гаком. Це був не просто гак. За ним була невелика ніша, майстерно замаскована під частину стіни. Вона була зачинена, і ледь помітна щілина видавала її існування. Але ніша була порожньою. І знову ж таки, на її поверхні були свіжі подряпини, ніби хтось нещодавно намагався її відкрити або ж поспішно звідти щось забрав.

— А ось і наш сейф номер два, — пробурмотів Рудий. — Барон явно любив таємниці.
Він спустився з драбини.

— Тут була схованка. І вона теж порожня. Мабуть, вона була призначена для чогось набагато ціннішого, ніж ділові папери. І злочинець знав про неї. Це звужує коло підозрюваних. Тільки найближче оточення, або ж хтось, хто дуже ретельно готувався.

— Або ж, хтось, хто жив тут, — додав Коваль, дивлячись на Рудого. — Племінниця? Економ?

— Цікаве припущення. Треба дізнатися, хто ще міг знати про цю схованку.

Рудий вирішив викликати Андрія Беня. Економ прийшов до кабінету, його обличчя було все таким же стриманим, але в очах виднілася напруга.

— Пане Бень, — Рудий вказав на місце над каміном. — Чи знаєте ви щось про цю схованку?
Бень подивився на стіну, його очі розширилися від подиву, а потім від якогось страху.

— Ні, пане начальник. Я… я ніколи не знав про це. Барон ніколи нічого не говорив про схованки.

— Ви впевнені? Ця схованка майстерно замаскована. І її знайти міг лише той, хто знав, де шукати, або дуже ретельно оглядав стіну.

— Я клянуся, пане начальник, я нічого про це не знав!
Голос Беня був наповнений щирим переляком. Рудий відчув, що економ дійсно говорить правду щодо цього. Але все одно Бень щось приховував.

— Добре, пане Бень. А що ви знаєте про останні продажі картин бароном? 50 тисяч рублів — це величезна сума. Куди поділися ці гроші? І чи мав барон інші великі фінансові операції?
Бень зітхнув.

— Так, барон останнім часом був дуже стурбований фінансами. Він говорив, що «світ мистецтва стає все більш жорстоким і непередбачуваним». Він продав ті картини, бо йому потрібні були кошти для… для якоїсь дуже важливої покупки. Він готувався до великої події.

— Якої саме?

— Я не знаю, пане начальник. Він говорив про якийсь «таємний аукціон» або «особливу угоду». І ці 10 тисяч рублів, що я зняв учора… він велів їх тримати готівкою. Для «особливої передачі».

— Кому?

— Він не сказав. Але збирався зустрітися з кимось сьогодні вночі. Він сказав мені, щоб я підготував їх, і щоб ніхто не знав.

— Отже, у барона була зустріч сьогодні вночі. З кимось, кому він мав передати 10 тисяч рублів готівкою. І, можливо, саме ця зустріч стала фатальною. Чи відомо вам, де і коли ця зустріч мала відбутися?
Бень похитав головою.

— Ні. Він лише сказав, що це буде «у темному куті міста». Я не знаю, що це означає.

Рудий відпустив економа. Він зрозумів, що Бень щирий, хоча й дещо заляканий. Схованка, гроші готівкою, таємна зустріч – це вказувало на складну операцію, в якій барон був задіяний. І вона явно виходила за рамки звичайних ділових угод. Це все наводило на думки про таємні товариства або, можливо, про чорний ринок мистецтва.