Розділ 2

Зимове сонце вже пробилося крізь хмари, заливаючи маєток тьмяним, але чітким світлом, коли Рудий та Коваль покинули місце злочину. Відчуття, що вони лише торкнулися поверхні складної павутини, не полишало Рудого. Картина, гроші, невдале інсценування, загадкові відвідувачі, а тепер ще й колишня учениця з обтяжливою історією – все це створювало клубок, який треба було розплутувати нитка за ниткою.

— Отже, Ірина Вербицька, — Рудий задумливо погладив свою руду бороду, коли вони вже сиділи у візнику, прямуючи до управління. — Економ явно боявся її імені, Степане. Це цікаво.

— Так, Георгію Михайловичу. Його голос тремтів, коли він згадав про неї. Я розпитав служниць. Вони теж пам’ятають пані Вербицьку. Кажуть, вона була «надзвичайно талановитою, але з непростим характером». І барон її дуже любив, як доньку, доки щось не трапилося. Вони не знають, що саме, але вона покинула маєток після гучного скандалу, майже два роки тому. І з тих пір тут не з'являлася, до вчорашнього вечора.

— Гучний скандал… І тепер її нічна поява, суперечка, а потім смерть барона. Занадто багато збігів, чи не так?

— Збігів, які вказують на прямий мотив, — погодився Коваль. — Можливо, помста за те вигнання? Або барон володів якоюсь інформацією про неї, яка могла їй зашкодити?

— Або ж вона хотіла повернути свою картину, якщо та була її? — Рудий подивився на Коваля. — Ми знаємо, що зникло полотно «Самотній подорожній» Фрідріха. Це полотно відомого художника, а не її, здавалося б. Але що, якщо ця картина… не зовсім те, за що її видавали?

Їхній візник зупинився біля будівлі розшукового відділення на Володимирській. Між колонами та широкими сходами метушилися люди, місто прокидалося до своїх справ.

— Почнемо з розподілу завдань, Степане, — сказав Рудий, виходячи з візка. — Я займуся фінансовими аспектами та репутацією барона. Це включає перевірку його банківських рахунків, інформацію про продані картини та, можливо, чутки в колах колекціонерів. А ви візьмете на себе…
Рудий замислився.

— Ви займетеся трьома речами. По-перше, Ірина Вербицька. Знайдіть її адресу, дізнайтеся про її поточне становище, чим вона займається, хто її оточує. По-друге, Казимир Лейбман, антиквар. З'ясуйте його зв'язки з бароном, про які саме картини вони сперечалися, і чи має він репутацію, скажімо так, "гнучкого" у справах з мистецтвом. І по-третє, зв'яжіться з художником Остапом Дейчем. Він був другом барона, можливо, знає про його стосунки з Іриною.

Коваль кивнув.
— Зрозумів, Георгію Михайловичу. Я почну негайно.

— І, Степане, зверніть особливу увагу на деталі. Мистецтво — це світ, де дрібниці можуть мати величезне значення.

Першим ділом Рудий відправився до банку. Головний менеджер, пан Соколов, зустрів його з повагою, але й з помітною нервозністю. Звістка про смерть барона фон Гайнца вже розійшлася містом, викликаючи неабиякий резонанс.

— Георгію Михайловичу, це жахлива трагедія! Барон був поважною людиною, нашим давнім клієнтом, — сказав Соколов, запрошуючи Рудого до свого кабінету.

— Так, трагедія. Але ми маємо підстави вважати, що це не було самогубство. Мені потрібна інформація про фінансові операції барона фон Гайнца за останні кілька місяців.
Соколов трохи зблід.

— Це конфіденційна інформація, пане начальник…

— Пане Соколов, — голос Рудого став твердим, — це справа про вбивство. І банківська таємниця в цьому випадку поступається таємниці слідства. Якщо ви не надасте мені інформацію, я буду змушений звернутися до суду, і це створить для вашого банку значно більші проблеми.

Соколов зітхнув.
— Добре, Георгію Михайловичу. Я розумію.

За кілька хвилин на його столі лежала папка з документами. Рудий швидко переглянув їх. За останні півроку барон дійсно продав кілька картин. Найбільшою операцією був продаж трьох полотен на загальну суму в 50 тисяч рублів. Покупцем виступала якась іноземна фірма, зареєстрована в Австрії.

— Це звичайна практика, пане Соколов? Продаж таким чином?

— Так, якщо клієнт бажає зберегти анонімність або якщо це великі угоди. Або ж, якщо покупець іноземець. Ми лише виконуємо доручення.

— І гроші від цих продажів надійшли на рахунок барона?

— Так. Частина з них. А десять тисяч рублів, як я бачу, були зняті готівкою вчора. Економ барона, пан Бень, зняв їх за дорученням барона.

— Де зараз ці гроші?

— Вони були зняті вчора вранці, Георгію Михайловичу. Куди вони потрапили потім, я не можу сказати.

Рудий взяв копії документів. 50 тисяч рублів — величезна сума. І 10 тисяч з них зникли разом із картиною. Це точно не було збігом. Барон мав серйозні фінансові проблеми, або ж планував якусь велику угоду, пов'язану з цими грошима. І таємниця їх зникнення була нерозривно пов'язана зі смертю.

Тим часом, Коваль розпочав свою роботу. Він почав із розшуку Ірини Вербицької. Його першою зупинкою була Академія мистецтв, де вона колись навчалася. Декан, сивий професор живопису, лише похитав головою, почувши ім'я Ірини.

— Ірина Вербицька… Надзвичайний талант, пане слідчий. Справжній геній. Але з нестерпним характером. І… з трагічною долею.

— Розкажіть докладніше, професоре.

— Вона була улюбленицею барона фон Гайнца. Він взяв її під свою опіку, навчав, забезпечував. Вона мала бути його спадкоємицею в мистецькому світі. Її роботи були неймовірними, сповненими емоцій та світла. Але потім стався скандал. Її звинуватили в плагіаті.

— Плагіат?

— Так. Вона представила на виставку картину, яка, як виявилося, була майже ідентична невідомому ескізу одного з давніх майстрів, який барон фон Гайнц знайшов у якійсь приватній колекції. Це було надзвичайно тонко, майже невловимо, але копіювання було очевидним.

— І барон…

— Барон був розчарований до глибини душі. Він вважав це зрадою. Він вигнав її зі своєї майстерні, а вона відтоді зникла з поля зору. Деякі говорили, що вона просто перестала малювати, інші — що вона пішла в якісь темні кола. На жаль, її адреси у нас немає. Після того скандалу вона розірвала всі зв'язки з Академією.