Розділ 1. Мертвий маєток.

Зимове сонце, що пробивалося крізь важкі хмари над Києвом, більше нагадувало тьмяне люстерко, ніж джерело тепла. Повітря пронизував холодний, вологий вітер, що змушував щільніше кутатися в шинель навіть найзагартованіших вартових порядку. У такий ранок жоден киянин не бажав залишати затишних стін свого дому, якщо на те не було крайньої потреби. Проте для розшукового відділення ця необхідність виникла раптово, й одразу у найменш приємному вигляді.

Телефонний дзвінок, що пролунав о сьомій ранку, застав Георгія Рудого саме за читанням ранкової газети з чашкою гарячої кави. Голос чергового, напружений і нетерплячий, одразу дав зрозуміти: звичайна рутина скасовується.

— Георгію Михайловичу, терміново! Надійшло повідомлення про смерть барона фон Гайнца. Маєток на Липській. Попередньо — самогубство. Місцевий дільничний уже там, але просить вас негайно прибути. Здається, не все так просто.

Рудий зітхнув, відклав газету. Відчуття, що його спокійний ранок скінчився, було майже фізичним.
— Зрозумів. Буду за півгодини. Хай Коваль під’їжджає, як тільки зможе.

Дорога від управління до маєтку барона фон Гайнца, розташованого на одній із найпрестижніших вулиць Печерська, зайняла трохи більше часу, ніж він планував. Засніжені вулиці, хоч і розчищені, були слизькими, і візник мусив бути обережним. Коли Рудий нарешті під’їхав до великих кованих воріт маєтку, його вже чекав дільничний, молодший унтер-офіцер Петренко, молодий, але вже стомлений службою чоловік із добряче промерзлим обличчям.

Маєток фон Гайнца вражав. Збудований у стилі неоренесансу, він стояв на пагорбі, оточений голими деревами зимового саду. Фасад з темно-червоної цегли, прикрашений витонченими ліпниною та високими вікнами, мав похмурий, навіть дещо загрозливий вигляд під сірим небом.

— Георгію Михайловичу, — Петренко поспішно віддав честь, — дякую, що так швидко прибули.

— Що трапилось, Петренко? — Рудий уважно оглянув маєток, його погляд затримався на відчиненому вікні на другому поверсі. — Кажуть, самогубство?

— Так, пане начальник. Спочатку так і здалося. Дзвонив економ барона, пан Бень. Знайшов його в кабінеті.

Вони увійшли до маєтку. Всередині було холодно, повітря було насичене запахом старовини, пилу та чогось їдкого, що Рудий одразу асоціював з дезінфекцією — вірна ознака того, що медики вже були тут. Високі стелі, важкі дубові панелі на стінах, темні, масивні меблі — все говорило про велич і багатство, але водночас створювало атмосферу гнітючої урочистості.

— Де тіло? — запитав Рудий.

— На другому поверсі, в кабінеті. Я вже наказав нічого не чіпати до вашого прибуття. Але економ, поки я їхав, встиг дещо… змінити. Каже, хотів «прибрати безлад».

Це вже було погано. Кожна зміна на місці злочину, навіть із найкращих намірів, могла коштувати цінного доказу. Рудий піднявся широкими сходами, що вели на другий поверх. Кожен крок викликав тихий скрип. Перед кабінетом, двері якого були прочинені, стояв високий чоловік у темному костюмі – економ Андрій Бень. Його обличчя було блідим, а очі — почервонілими, але вираз мав стриманий, навіть дещо байдужий.

— Пане Бень? Я начальник розшукового відділення, Георгій Рудий. Розкажіть, як ви знайшли барона.

Голос Беня був тихим, але чітким. — Доброго ранку, пане начальник. Я прийшов розбудити барона, як завжди. О сьомій годині ранку. Його не було в спальні. Я пошукав його в бібліотеці, вітальні, а потім зайшов до кабінету. Він… він вже був там.

Економ показав на місце біля масивного письмового столу.

— Ви бачили його саме там?

— Ні, пане начальник. Він… висів на люстрі. Я зрізав його. Мені здалося, що так буде… пристойніше. І закрив вікно. Дуже холодно.

Рудий стиснув губи. «Зрізав», «закрив вікно» — докази зникали один за одним.

— І чому ж ви вирішили, що це самогубство, пане Бень?

— Барон був… відлюдником останнім часом. І часто говорив про втому від життя. Я думав…

— Добре, — перебив його Рудий, — будь ласка, покажіть, де саме ви його знайшли, і не торкайтесь більше нічого.

Вони увійшли до кабінету. Це була простора кімната, захаращена книгами, рукописами, антикварними речами. Повітря тут було ще холодніше, ніж у коридорі, незважаючи на зачинене вікно. На підлозі, біля масивного дубового столу, лежало тіло барона фон Гайнца.

Барон лежав на спині, обличчям до стелі. Його очі були відкриті й застигли. На шиї виднілася глибока бордова смуга. Але щось одразу не сподобалося Рудому. Поза тіла. Вона була занадто… вільною. Не було тієї напруги, того судомистого застигання, яке часто буває при повішенні. Пальці барона були розслаблені, а не стиснуті в кулаки, як це буває у людей, що вмирають у муках.

— Пане Бень, ви сказали, він висів на люстрі?

— Так.

Рудий підійшов до люстри. Вона була масивною, бронзовою, з безліччю кришталевих підвісок, але виглядала досить міцною, щоб витримати вагу людини. Однак, придивившись, Рудий помітив ледь помітні подряпини на одному з її кріплень до стелі, ніби хтось намагався щось обірвати чи зняти. А на підлозі, прямо під люстрою, були ледь помітні, нечіткі сліди.

— Який був мотузок? Де він зараз? — запитав Рудий.