Розділ 15. Відплата

Ранкові сутінки повільно розвіювалися над Києвом, коли Арсена Ковальчука, згорбленого та знесиленого, завели назад до кімнати для допитів. Два години допиту виснажили його, здерли з нього маску невразливості та цинізму. Георгій Рудий сидів навпроти нього, його погляд був незмінно твердим, а Степан Коваль, як завжди, фіксував кожне слово.

— Отже, Арсене Петровичу, — спокійно, але з металевими нотками в голосі, промовив Рудий. — Ми знаємо все. Про контрабанду зброї, про ваші зв’язки, про вашу мережу. Романовський розповів нам чимало. І ми знаємо, що Софія Коваленко дізналася забагато.

Ковальчук мовчав, його погляд був прикутий до столу.

— Вона загрожувала викрити ваші схеми, чи не так? — продовжував Рудий. — Вона знала про постачання зброї до Одеси. Про те, хто був замовником. Вона хотіла шантажувати вас. І ви, Арсене Петровичу, не залишаєте свідків.

Нарешті, Ковальчук підняв голову. Його очі були налиті кров'ю, а обличчя перекосилося від внутрішньої боротьби. Він виглядав, як тварина, загнана в кут, яка нарешті здається.

— Так, — прохрипів він, його голос був ледь чутним. — Вона знала. Знаєте, яка вона була зухвала? Вона думала, що може гратися зі мною. З "Карлом".

Він гірко засміявся, але сміх був сповнений відчаю.

— Вона загрожувала піти до поліції. До вас, Рудий. Сказала, що розповість все про збройові поставки. Про моїх людей. Про схеми.

— І ви її вбили, щоб вона замовкла, — Рудий не ставив питання, а констатував факт.

Ковальчук здригнувся.

— Я… я не хотів. Але вона не залишила мені вибору. Вона була надто небезпечною. Надто багато знала.

— Як саме ви це зробили? — запитав Коваль, його голос був твердим, незважаючи на молодість.

Ковальчук заплющив очі, ніби знову переживаючи ті події.

— Я… я її задушив. Там, на складі. Вона пручалася, але… але я був сильнішим. Це було швидко. Я не хотів, щоб вона страждала.

Повітря в кімнаті здалося важким. Це було пряме зізнання у вбивстві. Справа Софії Коваленко, що почалася з тихого закутка Подолу, нарешті розкрилася.

— А кулон? Срібний кулон у формі серця? Чому він був у Романовського? — Рудий хотів дізнатися все до кінця.

— Це… це був її кулон, — Ковальчук відкрив очі. — Я його забрав, коли… коли вона померла. Хотів залишити собі. Як сувенір. І як нагадування. Романовський його потім у мене викрав. Він теж був жадібний. Думав, що кулон принесе йому удачу.

Ця деталь, хоч і незначна, підтверджувала зв'язок між усіма учасниками цієї жахливої драми.

— Ви розумієте, що на вас чекає, Арсене Петровичу? — Рудий подивився на нього.

— Я розумію, — Ковальчук зітхнув. — Смертна кара, чи щось гірше. Але я не жалкую. Я завжди йшов до своєї мети. Я побудував імперію. Навіть якщо вона тепер зруйнована.

— Імперію, побудовану на злочинах і крові, — додав Рудий. — Це не імперія, а лише купа бруду.

Допит завершився. Зізнання Ковальчука було записано, підписано ним та засвідчено Ковалем. Справа Софії Коваленко була офіційно закрита. Її смерть, яка здавалася спочатку нерозв'язною загадкою, знайшла своє пояснення.

На вулиці було вже зовсім світло. Рудий і Коваль, виснажені, але задоволені результатом, поверталися до свого кабінету. Втома давалася взнаки, але вона була приємною, адже це була втома від виконаного обов’язку.

— Це була довга ніч, Георгію Михайловичу, — промовив Коваль, потираючи очі.

— Довга, але продуктивна, Степане Івановичу, — відповів Рудий. — Ми спіймали "Карла". І він зізнався.

— Я ніколи б не подумав, що дрібний шахрай може стати такою постаттю в кримінальному світі, — Коваль похитав головою.

— Життя сповнене сюрпризів, Степане Івановичу, — Рудий усміхнувся. — Але саме тому наша робота така важлива. Ми повинні бути готові до всього.

Ця справа зміцнила їхню довіру один до одного. Коваль бачив, що Рудий не лише досвідчений і аналітичний, але й неймовірно витривалий та рішучий. Рудий, у свою чергу, переконався в здібностях свого молодого помічника, його спостережливості, відданості справі та швидкій адаптації до складних ситуацій.

— Що ж, тепер на нас чекає багато роботи, — сказав Рудий, відкриваючи двері свого кабінету. — Потрібно зібрати всі докази, підготувати справу до суду. І вичистити Київ від його спільників.

— Ми готові, Георгію Михайловичу, — відповів Коваль, його голос був сповнений рішучості.

Вони увійшли до кабінету. На столі лежали папери, розкидані фінансові звіти, мапа Києва, що стала свідком їхніх нічних пригод. Справа Софії Коваленко була закрита.