Розділ 14. Гонитва

Нічний Київ оповив таємницю, але для Георгія Рудого та Степана Коваля це була ніч рішучих дій. Після шокуючого зізнання Романовського, що "Карлом" виявився Арсен Ковальчук, давній знайомий Рудого, начальник розшукового відділення відчував, як ця справа стала для нього не просто черговим розслідуванням, а особистим викликом. Настав час розвіяти тінь, що так довго висіла над містом.

Рудий, попри свій вік, був сповнений енергії. Його руде волосся, як полум’я, здавалося, палало в тьмяному світлі гасових ліхтарів. Він не гаяв ані хвилини, збираючи всю доступну інформацію про Ковальчука, його звички, можливі схованки. Коваль, його молодий помічник, був поруч, його очі горіли ентузіазмом і жагою до дії. Він відчував, як адреналін пульсує в його жилах – це була його перша справжня гонитва за небезпечним злочинцем.

— Інформація від Горбатого, — Рудий кинув на стіл пом’яту записку. — Надійшла щойно. Ковальчук дізнався, що ми вийшли на нього. Він збирається покинути Київ. Схоже, сьогодні вночі. Через Поділ, потім до Дніпра. Можливо, щоб сісти на корабель.

— Куди саме на Поділ, Георгію Михайловичу? — запитав Коваль, вже схопивши плащ.

— Записка не уточнює. Але відомо, що він використовує старий склад на Нижньому Валу, як перевалочний пункт для своїх товарів. Можливо, там він чекає на когось. — Рудий вказав пальцем на мапу міста. — Це наш шанс, Степане Івановичу. Якщо він залишить Київ, знайти його буде майже неможливо.

Вони негайно вирушили. Двоє поліцейських екіпажів тихо котилися бруківкою нічного Києва. Рудий наказав рухатися обережно, без мигалок і сирен, щоб не сполохати дичину. Вони прослизнули повз сплячі будинки, повз одинокі постаті перехожих, що поспішали додому.

Коли вони наблизилися до Подолу, старовинного району з його вузькими вуличками та тісними провулками, Рудий наказав зупинитися.

— Далі підемо пішки, — сказав він. — Екіпажі лише привернуть увагу. Нам потрібна тиша і раптовість.

Вони висадилися, і група офіцерів, очолювана Рудим та Ковалем, рушила вглиб заплутаних вулиць Подолу. Повітря було прохолодним, напоєним запахом сирості та старого дерева. Тіні танцювали на стінах будинків, створюючи химерні візерунки. Рудий рухався швидко, його досвідчений погляд вихоплював кожну підозрілу деталь, кожен сторонній звук. Коваль, наслідуючи його приклад, намагався бути таким же пильним, але його серце калатало від збудження. Це було не схоже на сидіння за паперами. Це була справжня, небезпечна гра.

Дійшовши до району, де мав знаходитися склад, вони розбилися на групи, оточуючи будівлю. Рудий повів Коваля до головного входу.

— Пам’ятайте, він небезпечний, — прошепотів Рудий. — Він знає, що його шукають. Будьте готові до всього.

Вони обережно підійшли до дверей. Вона була зачинена, але не замкнена. Рудий кивнув Ковалю, і той повільно, майже безшумно, відчинив двері. Всередині було темно і тихо. Запах пилу, старого дерева та чогось затхлого наповнив повітря.

— Ковальчук! — голосно гукнув Рудий, увійшовши всередину, за ним увійшли офіцери, швидко розставляючи ліхтарі.

Відповіддю була тиша. Але потім, з глибини складу, почувся ледь чутний скрип.

— Він тут! — прошепотів Рудий. — Знайдіть його!

Вони почали обережно просуватися крізь завали старих ящиків і мішків. Ліхтарі прорізали темряву, вихоплюючи з неї химерні тіні. Раптом з-за купи мішків вискочила постать. Це був Арсен Ковальчук. Його обличчя було виснаженим, але в очах горів відчайдушний вогонь.

— Стійте! — крикнув Рудий. — Поліція!

Ковальчук не послухався. Він кинувся до заднього виходу, розбиваючи вікно і вистрибуючи назовні.

— За ним! — крикнув Рудий.

Погоня почалася. Ковальчук біг, як переляканий звір, з неймовірною швидкістю, незважаючи на свій вік. Він був спритним і добре знав ці місця. Він вибіг на вулицю, де вже чекав готовий до відправки екіпаж, але помітив поліцію. Він мчав, не озираючись, долаючи перешкоди, перестрибуючи через паркани.

Рудий, незважаючи на свої сорок п'ять років, не відставав. Його досвід у таких гонитвах давався взнаки. Він рухався розмірено, але невблаганно, знаючи кожен провулок, кожну лазівку. Він був як гонча, що відчуває здобич.

Коваль біг поруч з Рудим, його молоді ноги несли його вперед. Він відчував, як його серце калатає в грудях, а в жилах вирує чистий адреналін. Це було те, заради чого він ішов у розшук – справжнє полювання на злочинця. Він бачив, як Рудий, попри вік, демонструє неймовірну витривалість, долаючи перешкоди з дивовижною легкістю.

Гонитва вела їх крізь лабіринт темних провулків Подолу. Ковальчук, намагаючись відірватися, заскочив на похилий дах сараю.

— Він на даху! — крикнув Коваль.

Рудий, не роздумуючи, поліз за ним. Він чіплявся за виступи, підтягувався, його м’язи напружувалися. Коваль, дивлячись на це, не міг не захоплюватися. Начальник був у неймовірній формі. Він, наслідуючи його приклад, також швидко піднявся на дах.

Ковальчук мчав по дахах, перестрибуючи з одного на інший. Він був як тінь, що зникає в нічному небі. Рудий і Коваль переслідували його, рухаючись з такою ж швидкістю та рішучістю. Під ними простягалися сплячі вулиці Києва, освітлені лише тьмяними ліхтарями.