Розділ 13. Таємниця Карла

Напруга у відділенні розшуку висіла в повітрі, густішаючи з кожною хвилиною, що наближала Рудого до розгадки особистості таємничого "Карла". Слова Романовського про невловимого лідера кримінального світу не давали спокою. Георгій Михайлович відчував, що заможний купець щось приховує, що його страх перед "Карлом" глибший, ніж просто боязнь впливового боса. Було очевидно, що Романовський не видає всієї правди.

Рудий вирішив повернутися до камери Романовського. Цього разу він пішов сам. Степан Коваль залишився за столом у своєму кабінеті, переглядаючи фінансові записи заарештованого, шукаючи будь-які зачіпки, що могли б підтвердити або спростувати його свідчення.

Коли Рудий увійшов до камери, Романовський сидів на койці, втупившись у стіну. Його обличчя було втомленим, а очі — порожніми.

— Олексію Миколайовичу, — спокійно звернувся Рудий, зачиняючи за собою двері. — Ми знаємо, що ви не все розповіли нам про "Карла". Ваш страх відчувається.

Романовський здригнувся, але не підняв голови.

— Я вже все сказав, що знаю, — пробурмотів він.

— Ні, не все, — заперечив Рудий, підсуваючи стілець і сідаючи навпроти нього. — Ви боїтеся його настільки, що навіть під арештом не наважуєтеся назвати його справжнє ім’я. Але повірте, Олексію Миколайовичу, ваша безпека зараз більше залежить від нас, ніж від нього. Він не зможе дістати вас тут.

Романовський підняв на нього погляд. У його очах була безнадія.

— Ви не розумієте, — тихо промовив він. — Він скрізь. Його люди…

— Його люди не зможуть проникнути до нашого відділення, — твердо сказав Рудий. — Але якщо ви продовжуватимете приховувати правду, ми не зможемо вам допомогти. Якщо ви будете співпрацювати, ми гарантуємо вам захист і, можливо, більш м'яке ставлення суду.

Ці слова, здавалося, подіяли. Романовський глибоко зітхнув, ніби збираючи в собі останні сили.

— Ви думаєте, я не намагався вийти з цього? — прошепотів він. — Він тримає мене на гачку. І не тільки мене. Багатьох впливових людей Києва.

— Ми це розуміємо, — кивнув Рудий. — Але зараз у вас є шанс розірвати це коло. Хто він, Олексію Миколайовичу? Скажіть нам його справжнє ім’я.

Романовський вагався, його погляд ковзав по стінах камери, ніби шукаючи вихід. Потім він знову подивився на Рудого. У його очах з’явився вираз, схожий на відчай.

— Його звуть… — він замовк, ніби саме ім'я обпікало йому язик. — Його звуть Арсен Петрович Ковальчук.

Рудий відчував, як його серце пропускає удар. Він не очікував такого повороту. Арсен Ковальчук… Це ім’я було йому знайоме. Дуже знайоме.

— Ковальчук? — голос Рудого був на подив спокійним. — Арсен Петрович Ковальчук?

— Так, — підтвердив Романовський, опускаючи голову. — Він.

Рудий підвівся і відійшов від нього. У його голові проносилися спогади. Арсен Ковальчук. Дрібний шахрай, спритний пройдисвіт, якого Рудий затримував кілька разів ще на початку своєї кар'єри. Тоді він здавався нешкідливим, лише звичайним вуличним злодюжкою, який крав гаманці та обманював довірливих купців. Він завжди був хитрим, з гострим розумом і талантом до маніпуляцій, але ніхто й уявити не міг, що він виросте в такого могутнього кримінального авторитета.

— Це… це неможливо, — пробурмотів Рудий собі під ніс.

— Можливо, Георгію Михайловичу, — голос Романовського був глухим. — Він дуже змінився. Коли ви його бачили востаннє? П’ять років тому? Десять?

Рудий пригадав. Останній раз він бачив Ковальчука років вісім тому, коли той відбував черговий невеликий термін за дрібне шахрайство. Тоді він був ще худорлявим, з постійно бігаючими очима.

— Він… він виріс, — продовжив Романовський. — Він став неймовірно впливовим. Він контролює контрабанду, підпільні казино, наркотики. У нього свої люди в кожному куточку міста. І у високих колах теж. Він безжальний. І дуже розумний. Він ніколи не залишає слідів.

— Тому його і прозвали "Карлом"? — запитав Рудий.

— Так, — Романовський кивнув. — Він сам придумав собі це ім’я. Каже, що "Карл" — це тінь, яка не має обличчя і імені. Він ховається, контролюючи все з тіні.

Рудий почувався так, наче його вдарили обухом по голові. Ця справа стала особистою. Ковальчук, той самий дрібний шахрай, якого він колись не сприймав всерйоз, тепер виявився головним ляльководом у київському злочинному світі. Це було не просто розслідування вбивства, а справжня війна проти зла, що пустило глибоке коріння в місто.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте про нього, — наказав Рудий, повертаючись до Романовського. — Кожну дрібницю. Де він ховається? Які його звички? Хто його найближчі поплічники?

Романовський почав розповідати. Його голос, спочатку тихий і невпевнений, поступово набирав силу, ніби він скидав з себе важкий тягар. Він розповідав про таємні зустрічі, про зашифровані повідомлення, про жорстокість "Карла" і про його неймовірну здатність залишатися невловимим.

— Він рідко з’являється особисто, — розповідав Романовський. — Завжди через посередників. Але коли справа стосується чогось важливого, або коли хтось його підводить, він може з’явитися сам. Як у випадку з Софією. Вона знала занадто багато про збройову контрабанду. Про велику партію, що мала йти до Одеси.