Розділ 11. Арешт

Світанкові промені ледь торкалися верхівок київських каштанів, коли Георгій Рудий, згорбившись над картою міста, віддавав останні розпорядження. Його руда борода здавалася темнішою в тьмяному світлі лампи, а очі, зазвичай спокійні, горіли рішучістю. Степан Коваль, стояв поруч, уважно слухаючи кожне слово свого начальника. Свідоцтво Семена Івановича, двірника, стало тією останньою, вирішальною ланкою, що міцно зв'язала Олексія Романовського зі справою про вбивство Софії Коваленко. Тепер у них були не просто підозри, а прямий свідок, який чув погрози і бачив, як жертву заштовхали в екіпаж підозрюваного.

— Отже, Степане Івановичу, — голос Рудого був низьким, але чітким, — план такий. Ми не можемо дозволити Романовському зникнути або знищити докази. Діятимемо швидко і рішуче. Арешт проведемо на його дачі під Києвом. Це ускладнить йому можливість скористатися своїми зв'язками в місті.

Коваль кивнув. Його обличчя було зосередженим, але в глибині очей горів молодий запал. Він знав, що це буде найбільша справа в його ще короткій кар'єрі.

— Які сили ми задіємо, Георгію Михайловичу? — запитав він.

— Візьмемо дюжину наших найкращих. Нам потрібні люди, яким можна довіряти, і які не злякаються його імені. — Рудий подивився на годинник. — Виїжджаємо через годину. Переконайтеся, що всі готові, і щоб зброя була заряджена. І головне – жодного слова нікому. Ця операція має залишатися в повній таємниці до самого кінця.

Підготовка зайняла небагато часу. Коваль особисто перевірив спорядження кожного офіцера. Атмосфера у відділенні була напруженою, але рішучою. Всі розуміли важливість цієї місії. Це був не просто арешт злочинця, а виклик впливовій особі, яка досі залишалася недоторканною.

Дорога до заміської дачі Романовського була довгою. Екіпажі летіли по Київщині, піднімаючи хмари пилу. Георгій Рудий сидів у першому екіпажі, дивлячись у вікно. Його думки крутилися навколо Софії, її таємниць, і того, наскільки глибоко Романовський був занурений у злочинний світ. Він був упевнений, що за блискучою ширмою купця ховається безжальний злочинець.

Коли вони наблизилися до дачі, перед їхніми очима відкрилася розкішна картина. Великий двоповерховий будинок, оточений доглянутим садом, виділявся на тлі навколишньої природи. Це було справжнє помістя, що кричало про багатство його власника.

— Ого, — прошепотів Коваль, вражений побаченим. — Живе пан Романовський на широку ногу.

— Все, що здобуто нечесним шляхом, — холодно відповів Рудий. — Чим багатший злочинець, тим він небезпечніший.

Екіпажі зупинилися біля головних воріт. Офіцери, озброєні гвинтівками, швидко зайняли позиції, оточуючи будинок. Рудий і Коваль підійшли до парадного входу.

Рудий наказав одному з офіцерів постукати. Двері відчинив переляканий слуга. Побачивши поліцейських, він пополотнів.

— Ми до пана Романовського, — твердо сказав Рудий. — Він удома?

Слуга ледь кивнув, його руки тремтіли. Він спробував заперечити, але Рудий відштовхнув його і увійшов до будинку, за ним увійшов Коваль та ще кілька офіцерів. Всередині було ще розкішніше, ніж зовні. Дорогі килими, картини, антикварні меблі – все свідчило про безмежне багатство.

Назустріч їм вийшов Олексій Романовський. Він був у шовковому халаті, з чашкою кави в руці. Його обличчя було самовпевненим, але при погляді на поліцейських на ньому промайнула тінь здивування.

— Що це означає? — високомірним тоном запитав він. — Хто ви такі і чому вдерлися до мого будинку?

— Георгій Михайлович Рудий, начальник Київського розшукового відділення, — відповів Рудий, дивлячись йому прямо в очі. — Олексію Миколайовичу, ви заарештовані за підозрою у вбивстві Софії Коваленко.

Романовський вибухнув сміхом. Це був різкий, неприємний сміх, що не містив жодного сліду веселощів.

— Вбивство? Я? Це просто смішно! Ви, певно, помилилися адресою, пане поліцмейстере. Я заможна і шанована людина, а не якийсь вуличний бандит.

— Нам відомо про вашу діяльність на чорному ринку, пане Романовський, — спокійно зауважив Рудий. — І про ваші зв'язки з кримінальним світом. Це не робить вас менш підозрілим.

— Це наклеп! — закричав Романовський, його обличчя почервоніло. — Я подам на вас до суду! Ви не знаєте, з ким маєте справу! У мене є впливові друзі! Я подзвоню…

— Ви нікуди не подзвоните, — перебив його Рудий. — Всі ваші телефони будуть відключені. І ваші друзі не зможуть вам допомогти. У нас є свідок, який бачив, як ви погрожували Софії Коваленко смертю. І бачив, як ви заштовхнули її у свій екіпаж за день до того, як її тіло було знайдене.

Ці слова вразили Романовського. Його самовпевнена маска спала, на обличчі з'явився ледь помітний вираз страху. Він зрозумів, що це не звичайна поліцейська перевірка.

— Брехня! Це все брехня! — закричав він, але його голос уже не був таким впевненим.

— Свідок достатньо переконливий, — сказав Рудий. — Будь ласка, пройдіть з нами.

— Я нікуди не піду! — Романовський зробив крок назад. — Ви не маєте права!

— Ми маємо ордер на арешт і обшук, — Рудий витягнув складений папір. — Будь-який опір буде розцінений як спроба перешкоджати правосуддю. Степане Івановичу, проведіть обшук будинку. Шукайте будь-які докази, що пов'язують його з Софією Коваленко, або з її вбивством.