Розділ 7. Допит

Ранок третього дня розслідування справи Софії Коваленко для Рудого був сповнений рішучості. Попередні дні принесли важливі зачіпки: свідчення Лідії Семенівни про «заможного чоловіка» та нічні прогулянки, висновки доктора Гончаренка про мікроскопічні волокна та сліди боротьби, а головне – нічне спостереження за доками, що підтвердило існування масштабної мережі контрабанди та виявило її лідера, «Карла». Тепер Рудий мав на руках достатньо інформації, щоб почати тиснути на тих, хто раніше відмовлявся говорити. Першим у цьому списку стояв Іван Петрович Задорожний, власник швейної майстерні, чия надмірна нервозність та ухильні відповіді під час першого допиту не залишилися непоміченими.

Рудий викликав Задорожного до Київського розшукового відділення. Це був не просто виклик, це було запрошення на допит, з якого Задорожному вже не вдалося б викрутитися, прикидаючись невинною жертвою обставин. Рудий бажав зламати стіну мовчання, що оточувала цю справу.

О десятій годині ранку Іван Петрович Задорожний, помітно зблідлий і знервований, переступив поріг кабінету Рудого. Його вусики були неохайно розтріпані, а очі бігали по кімнаті, наче шукаючи виходу. Він був одягнений у свій найкращий сюртук, але той сидів на ньому якось неприродно, ніби був взятий з чужого плеча. Рудий сидів за столом, його руда борода була акуратно зачесана, а погляд – холодним і проникливим. Степан Іванович Коваль сидів поруч, готовий ретельно фіксувати кожне слово, кожен нюанс поведінки Задорожного.

— Доброго дня, пане Задорожний, — розпочав Рудий, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася незламна сила. — Дякую, що прийшли. У нас є кілька додаткових питань щодо покійної Софії Коваленко.

Задорожний нервово поправив краватку.

— Я вже все розповів, ваше благородіє, — промовив він, його голос тремтів. — Вона була тихою, працьовитою швачкою. Нічого незвичайного.

— Ми так не вважаємо, пане Задорожний, — Рудий повільно промовив, його погляд не відривався від Задорожного. — У нас є інформація, яка свідчить про зовсім інше. Ми знаємо, що Софія Коваленко була втягнута у діяльність, яка виходить за рамки звичайної швачки.

Задорожний різко здригнувся. Його обличчя стало попелястим, а дихання – уривчастим.

— Що… що ви маєте на увазі, ваша честь? — пролепетав він, намагаючись зберегти спокій, але це йому явно не вдавалося.

— Ми знаємо, пане Задорожний, — Рудий підвищив голос, намагаючись чинити психологічний тиск, — що Софія отримувала та передавала таємні пакунки. Пакунки, що містили дорогий товар. Ми знаємо, що до неї приїжджали заможні пани на розкішних екіпажах. Ми знаємо, що вона була кур'єром для контрабандистів.

Задорожний зірвався з місця, його очі були широко розплющені від страху.

— Ні! Ні! — вигукнув він, його голос зірвався на крик. — Я нічого не знаю! Я лише… я лише власник майстерні!

— Сядьте, пане Задорожний! — твердо наказав Рудий. — І перестаньте брехати. У нас є свідчення, що підтверджують наші слова. Ми знаємо, що ви були в курсі її діяльності. Ви передавали їй вказівки.

Задорожний, як підкошений, опустився на стілець. Його руки тремтіли, а лоб покрився краплинками поту. Він зрозумів, що йому не вдасться більше приховувати правду. Стіна, яку він так старанно будував, почала руйнуватися.

— Добре… добре, ваша честь… — прошепотів він, його голос був ледь чутним. — Я… я визнаю. Софія дійсно була кур'єром.

Коваль ретельно записував кожне слово, відчуваючи, як клубок розплутується. Кожне слово Задорожного було важливим доказом.

— Розкажіть все, пане Задорожний, — спокійно, але владно промовив Рудий. — Без утаєнь. Чим більше ви будете співпрацювати, тим краще буде для вас. Хто стояв за цим?

Задорожний важко зітхнув, його плечі опустилися.

— Це… це почалося кілька місяців тому, — розпочав він, його голос був тремтячим, але тепер у ньому не було фальші. — До мене звернулася одна людина. Він запропонував… додатковий заробіток. Сказав, що є деякі… особливі замовлення на пошиття. Насправді, це були просто ширми. Головне було – передавати пакунки.

— Хто ця людина? — запитав Рудий.

Задорожний здригнувся, його обличчя спотворилося від страху.

— Це… це Карл, ваша честь, — прошепотів він, його голос був сповнений жаху. — Він дуже небезпечний. Я боюся його. Він погрожував мені, моїй родині. Тому я й мовчав. Він сказав, що якщо я хоч слово скажу…

— Заспокойтеся, пане Задорожний, — сказав Рудий, його голос був твердим. — Ви знаходитесь під захистом закону. Розкажіть все, що знаєте. Що саме передавала Софія?

— Я не знаю, що вона перевозила, — заперечив Задорожний, його очі були широко розплющені від щирого страху. — Чесне слово, ваше благородіє! Карл ніколи не показував мені вміст пакунків. Він просто приносив їх мені, або передавав через своїх людей. А я вже давав їх Софії, коли вона йшла додому. Вказівки теж передавав. Куди віднести, коли, кому передати. Зазвичай це були зустрічі десь на Подолі, або біля Дніпра, вночі.

— І ви не питали, що в цих пакунках? — запитав Рудий, скептично дивлячись на нього.

— Я боявся питати! — вигукнув Задорожний. — Він дуже жорстокий. Я бачив, що він робить з тими, хто йому не догодить. Він навіть одного разу… побив одного з наших робітників за те, що той забагато бачив.