Розділ 6. Світ контрабанди

Ранок, що змінив літній спокій на прохолодний подих початку осені 1901 року, приніс Києву не лише свіжість, а й нові таємниці. Інформація, отримана від «Горбатого», розвіяла останні сумніви Георгія Михайловича Рудого щодо характеру злочину. Смерть Софії Коваленко тепер розглядалася не як ізольована трагедія, а як ланка у складному ланцюзі масштабної кримінальної діяльності. Підпільна мережа контрабанди – ось що тепер стало головним об’єктом розслідування.

Рудий, не гаючи часу, вирішив одразу ж вирушити до доків на Дніпрі. Саме там, за словами «Горбатого», зосереджувалися головні артерії незаконних перевезень. Він узяв із собою Степана Івановича Коваля, для якого світ злочинності відкривався з зовсім несподіваного боку. Молодий помічник, хоч і був вражений цинізмом «Горбатого», відчував приплив адреналіну від можливості зануритися в справжню детективну роботу, а не лише в паперову рутину.

Доки на Дніпрі були гамірним і хаотичним місцем. Сотні робітників, вивантажували та завантажували баржі, крики портових вантажників, скрип візків, запах риби, річкової води та вугілля – все це створювало неповторну атмосферу. Великі склади, що тягнулися вздовж берега, здавалися похмурими велетнями, що приховують у собі незліченні таємниці. Над головами кружляли чайки, вигукуючи свої протяжні крики.

Рудий і Коваль прибули до порту близько полудня, щоб не привертати зайвої уваги. Вони були одягнені у простий, непомітний одяг, що мав би дозволити їм злитися з натовпом. Рудий, з його рудою бородою, все ж вирізнявся, але він мав звичку ставати майже непомітним, коли це було потрібно. Коваль, молодий і сповнений енергії, намагався наслідувати свого наставника, уважно спостерігаючи за кожним його рухом.

— Подивимося, Степане Івановичу, — промовив Рудий, обводячи поглядом суєту порту. — Тут, на дніпровських берегах, ховаються великі гроші. А там, де великі гроші, завжди є тінь злочину.

Вони почали своє спостереження, намагаючись не привертати до себе уваги. Рудий вчив Коваля помічати незвичайні речі в звичайному житті порту.

— Звертайте увагу на тих, хто не працює, але постійно перебуває тут, — повчав Рудий. — На тих, хто, здавалося б, просто стоїть, але уважно спостерігає за кожним рухом. На незвичайні переміщення вантажів. На тих, хто зустрічається в затишних місцях і про щось домовляється.

Коваль, відчуваючи напруження, працюючи під прикриттям, намагався запам’ятати кожне слово. Він був повністю занурений у світ розслідування, і це було захопливо. Він помітив кількох чоловіків, що стояли осторонь, їхній погляд був наче приклеєний до певних вантажів. Вони не були схожі на звичайних портових робітників – їхній одяг був чистішим, а постава – більш впевненою.

— Дивіться, Георгій Михайлович, — прошепотів Коваль, вказуючи на одного з таких чоловіків. — Цей чоловік, він не схожий на вантажника. І він постійно дивиться на ту баржу.

Рудий простежив за поглядом Коваля.

— Правильно, Степане Івановичу, — схвально кивнув він. — Це може бути так званий «наглядач» або «охоронець». Вони контролюють потоки.

Вони провели кілька годин, просто спостерігаючи за життям порту. День хилився до вечора, і сонце почало опускатися за обрій, забарвлюючи небо в багряні та золотисті кольори. Порт поступово засинав, вантажники розходилися, освітлення ставало тьмянішим. Але Рудий знав, що справжня діяльність тут розпочинається лише вночі.

— А тепер, Степане Івановичу, — сказав Рудий. — Ми повернемося сюди вночі. Саме тоді, коли очі сплять, прокидаються тіні.

Ніч огорнула доки, перетворивши їх на лабіринт темних тіней та ледь помітних вогнів. Місяць, що виглянув з-за хмар, кидав примарне світло на води Дніпра. Повітря стало прохолоднішим, осінній вітер пронизував до кісток.

Рудий і Коваль повернулися до доків, цього разу ще обережніше. Вони зайняли позицію за великими стосами дерев'яних ящиків, що стояли неподалік від однієї з пристаней. Звідси відкривався чудовий огляд на річку та декілька складських приміщень.

Спочатку панувала тиша, лише чулося плескіт води об берег та поодинокі крики нічних птахів. Але згодом тишу почали порушувати ледь чутні звуки. Заскрипіли двері одного зі складів, з'явилося кілька чоловіків з ліхтарями. Вони обережно розвантажували невелику баржу, що безшумно підійшла до берега.

— Дивіться, Георгій Михайлович, — прошепотів Коваль, його голос був сповнений збудження. — Рух вантажів.

Рудий кивнув, його очі були прикуті до того, що відбувалося. Чоловіки працювали швидко, але тихо, наче боялися когось розбудити. Вони переносили невеликі, але, судячи з їхніх рухів, доволі важкі ящики зі штампами, які Рудий не бачив на офіційних вантажах. Це були не типові товари, що перевозилися офіційно.

— Це не офіційні вантажі, — прошепотів Рудий. — Це саме те, що ми шукаємо. Контрабанда. Зверніть увагу на те, як вони працюють: швидко, злагоджено, без зайвого шуму. Це говорить про те, що це не вперше.

Коваль помітив, що вантажі не фіксуються офіційними документами. Ніхто не перевіряв накладні, не занотовував кількість товару. Все відбувалося в повній тиші та темряві.

Раптом Рудий помітив щось, що змусило його затамувати подих. З одного з дорогих екіпажів, що зупинився неподалік, вийшов чоловік. Він був високий, міцний, у дорогому пальті, з темними, доглянутими вусами. Його постать, навіть у темряві, випромінювала владу. Це був той самий «заможний чоловік», про якого говорила Лідія Семенівна. І, судячи з опису «Горбатого», це був «Карл».

— Степане Івановичу, — прошепотів Рудий, ледь чутно. — Це він. Той самий «Карл».

Коваль, дивлячись на постать, відчував, як холодок пробігає по його спині. Він ніколи раніше не бачив справжнього злочинного лідера, лише читав про них у газетах.

«Карл» підійшов до групи чоловіків, що розвантажували баржу. Він щось сказав їм, його голос був тихим, але владним. Чоловіки кивали, продовжуючи свою роботу з ще більшою швидкістю. Було зрозуміло, що він є їхнім керівником.