Розділ 5. Інформатор

Наступний день розпочався для Георгія Михайловича Рудого з відчуття, що клубок заплутаних подій навколо смерті Софії Коваленко починає розмотуватися. Холодні, але точні висновки доктора Гончаренка щодо характеру ран, а також виявлені мікроскопічні волокна дорогої тканини, що не належали жертві, лише посилили підозри. Нічні розпитування у закладах Подолу не принесли прямих результатів, проте підтвердили, що люди щось приховують, а це означало, що вони знають більше, ніж говорять. Настав час звернутися до іншого джерела інформації – того, хто був на «дні» київського життя, хто знав усі його темні закутки. Настав час зустрітися з «Горбатим».

Степан Іванович Коваль, молодий помічник Рудого, був сповнений очікування. Він ніколи раніше не брав участі в таких «неофіційних» зустрічах. Його уявлення про поліцейську роботу базувалися на протоколах, офіційних допитах та свідченнях. Світ інформаторів був для нього чимось новим і незвіданим, водночас привабливим і лякаючим.

«Горбатий», справжнє ім'я якого мало хто пам'ятав, був постаттю легендарною серед київських сищиків. Він був дрібним злочинцем, картковим шулером, кишеньковим злодієм і скупником краденого, але водночас — неперевершеним джерелом інформації. Він знав усе: хто з ким спить, хто кого обікрав, які злочинні угруповання набирають силу, а які занепадають. Його фізична особливість – помітний горб на спині – дала йому прізвисько, під яким його знали всі, від найзапеклішого злочинця до найдосвідченішого детектива. Він був цинічним, прагматичним і завжди працював за певну плату, але його інформація майже завжди була достовірною.

Місцем зустрічі була обрана потайна чайна на одній із вузеньких вуличок поблизу Житнього ринку. Це був непримітний заклад, що не приваблював сторонніх поглядів. Всередині було напівтемно, повітря було насичене запахом міцного чаю, тютюну та невиразних спецій. Кілька похмурих чоловіків сиділи за дерев'яними столами, попиваючи чай і граючи в карти. Вони ледь звернули увагу на новоприбулих.

Рудий, одягнений у свій звичний строгий костюм, зайшов першим, Коваль – слідом за ним, намагаючись не привертати зайвої уваги. У глибині зали, біля вікна, що виходило на глухий дворик, сидів «Горбатий». Він був одягнений у поношений, але чистий сюртук, а на його обличчі, обрамленому рідкою бородою, застигла звична виразна гримаса. Його очі, маленькі і чіпкі, швидко ковзнули по поліцейським.

— Георгію Михайловичу, — голос «Горбатого» був хрипким, наче він говорив крізь хворобу. Він не підвівся, лише кивнув головою у бік стільців, запрошуючи присісти. — Я вже подумав, що ви й не прийдете.

— У мене була невідкладна справа, Миколо, — відповів Рудий, сідаючи навпроти. Він звертався до «Горбатого» на ім'я, що було ознакою поваги у їхніх незвичайних стосунках. — Ти ж знаєш, я ніколи не забуваю про свої обіцянки. І про свої джерела.

Коваль сів поруч з Рудим, його погляд був прикутий до «Горбатого». Він намагався зрозуміти, як Рудий спілкується з такими людьми, як він отримує від них інформацію.

— Мені потрібно дещо дізнатися про одну дівчину, — розпочав Рудий, не гаючи часу на зайві розмови. — Софія Коваленко. Молода швачка. Її тіло знайшли сьогодні вночі на Подолі. Ти щось про неї чув?

«Горбатий» на мить замислився, потираючи своє підборіддя. Він взяв чашку чаю і повільно відпив, ніби зважуючи кожне слово.

— Софія Коваленко… — пробурмотів він. — Так, чував. Останнім часом вона частенько з'являлася в незвичайних місцях для швачки. І з незвичайними людьми.

Очі Рудого спалахнули. Це було те, що він хотів почути.

— Розкажи мені все, що знаєш, Миколо, — сказав Рудий, кладучи на стіл невеликий мішечок з кількома срібними монетами. Це була плата наперед – жест довіри.

«Горбатий» хижо посміхнувся, його погляд затримався на монетах. Він кивнув, ніби погоджуючись на угоду.

— Ну що ж, Георгій Михайлович, — розпочав він, понизивши голос. — Ця ваша Софія, вона була не така проста, як здавалася. Так, швачка, тихенька. Але останнім часом вона почала крутитися з людьми, які займаються… не зовсім законними справами. З кримінального світу, можна сказати.

— Якими саме справами? — уточнив Рудий. — І хто ці люди?

— Контрабанда, Георгій Михайлович, — відповів «Горбатий», його голос був майже шепотом. — Дорогі товари: коштовності, французькі вина, шовк, рідкісні книги… Все, що коштує великих грошей і проходить повз митницю. Вона була… кур'єром.

Коваль, що слухав усе це, був шокований. Швачка-контрабандистка? Це не вкладалося в його уявлення про світ.

— Кур'єром? — перепитав Рудий, хоча ця інформація підтверджувала його підозри. — Вона перевозила ці товари?

— Саме так. Здебільшого, вона передавала дрібні, але дуже цінні пакунки. Вона була ідеальною кур'єром – хто б подумав на бідну, тиху швачку? Вона виглядала невинною, ніхто її не підозрював.

— А хто був її… замовником? — запитав Рудий. — Хто керував цією схемою?

«Горбатий» зробив ще один ковток чаю, його очі заблищали.

— Є такий собі… Карл, — промовив він, виділяючи ім'я особливою інтонацією. — Він не тутешній, приїхав до Києва кілька років тому. Спочатку був дрібним шахраєм, але швидко набрав вагу. Тепер він – посередник у темних справах, головний організатор контрабанди на Подолі. Його бояться. Він жорстокий і небезпечний. Якщо хтось дізнається забагато, або вирішить вийти з гри… того просто прибирають.