Розділ 3. Таємниці

Сонце вже піднялося високо над Києвом, його промені заливали подільські вулички, висвітлюючи кожен куточок. Для Георгія Михайловича Рудого та Степана Івановича Коваля цей день обіцяв бути довгим і сповненим несподіванок. Після відвідин швейної майстерні Задорожного, де вони отримали перші, хоч і розпливчасті, але важливі зачіпки, їхній шлях лежав до будинку, де проживала загибла Софія Коваленко. Рудий мав надію, що в її помешканні або серед її сусідів знайдеться те, що зможе пролити світло на її таємниче життя.

Будинок, у якому винаймала кімнату Софія, був типовим для Подолу – старий, дерев'яний, двоповерховий, з облупленою фарбою на віконницях та невеликим двориком, заставленим різним мотлохом. Від нього віяло давниною, і кожен його куточок, здавалося, зберігав сотні історій. Навколо витав запах сирості, старого дерева та чогось невизначеного, що завжди супроводжує старі житла.

Коли Рудий і Коваль наблизилися до будинку, на лавці біля воріт сиділа жінка років сорока, з пишними формами і невтомними очима, що стежили за кожним рухом на вулиці. Вона була вбрана в яскравий платок і бавовняну сукню, а її руки безперервно щось перебирали. Помітивши поліцейських, вона одразу ж зацікавлено випрямилася, її обличчя ожило, а очі заблищали. Рудий одразу зрозумів: це та сама сусідка, яка, швидше за все, знає все про всіх у цьому будинку.

— Доброго дня, пані, — звернувся Рудий, його голос був спокійним і ввічливим. — Ми з Київського розшукового відділення. Можемо ми поговорити з вами?

Жінка миттю підвелася, її погляд ковзнув по обличчях поліцейських, зупинившись на рудій бороді Рудого.

— Ой, Господи! — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Ви, мабуть, про Софію Коваленко? Я ж одразу зрозуміла, що тут щось нечисте! Не спокійно було на душі. Я ж Лідія Семенівна, її сусідка, з другого поверху. Заходьте, заходьте, що ж ви стоїте?

Лідія Семенівна виявилася справжнім джерелом пліток і нестримної балакучості. Вона говорила швидко, перескакуючи з однієї теми на іншу, її слова були пересипані домислами, перебільшеннями та особистими оцінками. Коваль, що стояв поруч, намагався старанно фіксувати кожне її слово, розуміючи, що йому доведеться потім відділяти факти від домислів. Рудий же, звиклий до таких «свідків», терпляче слухав, скептично ставлячись до деяких її заяв, але розуміючи, що в кожній плітці є частка правди.

— Та що там говорити! — продовжувала Лідія Семенівна, коли вони піднялися на другий поверх і зупинилися біля дверей кімнати Софії. — Вона ж дівчина була дивна! Ходить тихенько, ніби миша, ні з ким не розмовляє. Але ж я, Лідія Семенівна, все бачу! Все знаю! Вона не така проста, як здається!

— Що саме ви маєте на увазі, пані Лідіє? — запитав Рудий, намагаючись спрямувати її розповідь у потрібне русло.

— А те, що вона ночами кудись ходила! — Лідія Семенівна понизила голос до конспіративного шепоту, хоча їхній розмові ніхто, крім них, не міг почути. — Я ж не сплю міцно, у мене чоловік хропе, то я все чую! Вона вислизала після опівночі, тихенько, наче тінь! А поверталася вже під ранок, коли всі ще сплять!

— Куди ж вона ходила, на вашу думку? — запитав Коваль, занотовуючи ці слова. Нічні прогулянки бідної швачки – це було цікаво.

— Та хтозна! — Лідія Семенівна похитала головою. — Може, до когось ходила! Може, до коханця! Тут же таких дівчат повно, що шукають собі чоловіка багатшого, щоб злиднів позбутися.

Рудий скептично підняв брову. Цей домисел був малоймовірним, враховуючи характер злочину, але він не перебивав її.

— А хто її відвідував? — запитав Рудий. — Чи бачили ви когось, хто приходив до неї?

— О, а ось тут найцікавіше! — Лідія Семенівна зробила багатозначну паузу, потираючи руки. — До неї приходив чоловік! Заможний. Одягнений з голочки, екіпаж у нього був розкішний, ніби у самого губернатора! І приходив він нечасто, але коли приходив, то завжди приносив їй щось! Я бачила!

— Що саме він приносив? — запитав Рудий, його інтуїція підказувала, що це може бути пов’язано з "пакунками", про які говорили швачки.

— Та я не знаю, що там було! — Лідія Семенівна розвела руками. — Він завжди передавав їй пакунок, загорнутий у шовк! Або в оксамит! Я ж жінка, я розуміюся на тканинах! Воно таке дороге, що нашій Софії і не снилося! А ще, він залишав їй подарунки! Якось бачила, як він передав їй невеличку коробочку! Мабуть, коштовності!

Рудий слухав її, намагаючись відсіяти зайве. «Заможний чоловік», «дорогий екіпаж», «пакунки» – це вже не було пліткою. Це збігалося зі свідченнями працівниць майстерні.

— А ви могли б описати цього чоловіка? — запитав Коваль, тримаючи напоготові блокнот і олівець.

Лідія Семенівна на мить задумалася, її погляд ніби поринув у спогади.

— Ну… Він був високий, — промовила вона, — міцної статури. Вуса темні, доглянуті. Одягнений завжди був дуже елегантно, у дорогі костюми. Говорив тихо, але владно. Я його не бачила зблизька, але через вікно видно було, що він не з простих. Я його раніше ніколи на Подолі не зустрічала.

— А обличчя його добре розгледіли? — уточнив Рудий.

— Та ні, — Лідія Семенівна зітхнула. — Він завжди був трохи в тіні, та й вікно моє не найкраще. Але я точно можу сказати, що він був солідний пан.

Рудий подякував Лідії Семенівні за інформацію, хоча й розумів, що її свідчення потребують ретельної перевірки. Він попросив її, якщо вона щось пригадає, негайно повідомити у відділення.