Розділ 2. Перші кроки

Ранок перейшов у день, і сонце вже стояло високо над Києвом, розливаючи своє світло по його вулицях та золотих куполах церков. Але для Георгія Михайловича Рудого та Степана Івановича Коваля цей день був лише початком довгого та виснажливого шляху. Після того, як тіло Софії Коваленко забрали з місця злочину для проведення експертизи доктором Гончаренком, вони вирушили до швейної майстерні, де працювала загибла. Рудий вважав, що саме там, серед буденних речей, могли ховатися ключі до розгадки її таємничої смерті.

Майстерня знаходилась на сусідній вулиці, неподалік від тієї, де знайшли тіло. Вона була розташована на першому поверсі старого двоповерхового будинку, з вікнами, що виходили прямо на вулицю. Через скло виднілися швейні машинки, розкладені тканини та кілька манекенів, що здавалися безмовними свідками чиєїсь трагедії. На вивісці над дверима, вицвілій від часу, ледь читалося: "Швейна майстерня І.П. Задорожного".

Коли Рудий і Коваль зайшли, їх зустрів запах свіжої тканини, що змішувався з легким ароматом пилу та машинного масла. У майстерні панувала тиша, лише десь у глибині чулося розмірене клацання швейної машинки. До них вийшов чоловік років п’ятдесяти, з лисиною, що починала проступати на маківці, і вусиками, акуратно підстриженими. Його погляд був знервованим, а руки неспокійно перебирали край робочого фартуха. Це був Іван Петрович Задорожний, власник майстерні.

— Доброго дня, пане Задорожний, — розпочав Рудий, його голос був спокійним, але твердим. — Я — начальник Київського розшукового відділення Георгій Михайлович Рудий, а це мій помічник, Степан Іванович Коваль. Ми прийшли у справі Софії Коваленко.

При згадці імені Софії обличчя Задорожного змінилося. Він зблід, і його очі забігали, ніби шукаючи виходу.

— Софії… Коваленко? — пробурмотів він, його голос був ледь чутним. — Що з нею? Вона… вона не прийшла сьогодні на роботу.

— Вона не прийде вже ніколи, пане Задорожний, — прямо сказав Рудий, уважно спостерігаючи за реакцією співрозмовника. — Її тіло знайшли сьогодні вночі на Подолі.

Задорожний похитнувся, наче його вдарили. Він схопився за стіл, щоб не впасти. Його обличчя стало попелястим, а дихання – уривчастим. Ця реакція, хоч і була очікуваною, все ж насторожила Рудого. Вона була надто яскравою, надто театральною, щоб бути абсолютно щирою.

— Боже правий… — прошепотів Задорожний, дивлячись у простір. — Софія… Це ж яка трагедія… Таке жахіття…

Коваль старанно занотовував кожне слово, намагаючись вловити кожен нюанс у поведінці власника майстерні. Він бачив, як тремтять руки Задорожного, як він намагається приховати нервозність.

— Ми розуміємо ваше горе, пане Задорожний, — продовжив Рудий, — але нам потрібна ваша допомога. Ви були її роботодавцем. Що ви можете розповісти про Софію Коваленко? Якою вона була дівчиною? Чи були у неї вороги?

Задорожний глибоко зітхнув, намагаючись опанувати себе. Він провів рукою по лисині, а потім нервово поправив фартух.

— Софія? — повторив він, ніби зважуючи кожне слово. — Вона була… тихою, працьовитою дівчиною. Дуже старанною швачкою. Ніколи не запізнювалася, завжди виконувала роботу вчасно. Жодного разу не було претензій.

— А друзі? Знайомі? — запитав Рудий. — З ким вона спілкувалася поза роботою?

— Та я й не знаю… — Задорожний відвів погляд. — Вона була доволі замкнутою. Працювала, а потім одразу йшла додому. Наче ні з ким особливо й не спілкувалася. Вона ж приїжджа з провінції, тут нікого не знала.

Нервозність у його очах та нечіткість у відповідях ставали все більш очевидними для Рудого. Він відчував, що Задорожний приховує щось, щось важливе, щось, що може пролити світло на цю справу. Його слова звучали, як заготовлена відповідь, позбавлена щирості.

— Чи були у неї якісь проблеми? — запитав Коваль, намагаючись допомогти Рудому. — Можливо, фінансові? Чи хтось її ображав?

— Ні-ні! — Задорожний замахав руками. — Жодних проблем. Я завжди платив їй вчасно, вона ні на що не скаржилася. Аби лише працювала.

— А щось дивне в її поведінці помічали? — запитав Рудий, його погляд не відривався від обличчя Задорожного. — Можливо, вона останнім часом була чимось стурбована? Або отримувала незвичайні листи, дзвінки?

Задорожний на мить замислився, ніби намагаючись щось пригадати. Його брови зсунулися, і він потер підборіддя. Рудий знав, що це може бути як спробою вигадати щось, так і справжніми спогадами.

— Ну… — промовив Задорожний, нарешті. — Так, здається, останнім часом вона була трохи… задумливою. Ніби про щось переживала. Але я не надавав цьому значення. Молоді дівчата, у них завжди якісь свої переживання.

— А що ви можете сказати про її заробіток? — запитав Рудий. — Вона, як я розумію, не була з багатої родини. Чи вистачало їй грошей на життя?

— Вона жила скромно, — відповів Задорожний. — Орендувала кімнату на Подолі. Грошей їй вистачало, вона ж ще й на їжі економила. Та й одяг сама собі шила. Що ж… швачка.

Рудий помітив, як Задорожний під час розмови кілька разів кидав погляд на двері у глибину майстерні, ніби когось там чекав або чогось боявся. Це лише посилило підозри Рудого. Він вирішив змінити тактику.

— Чи можемо ми поговорити з її колегами? — запитав Рудий. — Тими, хто працював поруч із нею.

— Звісно, звісно, — Задорожний явно полегшав, ніби скинув з себе якийсь тягар. — Проходьте.

Він провів їх у глибину майстерні, де за кількома швейними машинками сиділи ще три жінки. Вони кинули на поліцейських цікаві, але насторожені погляди. Задорожний представив їх:

— Це Олена, Марія та Катерина. Вони працювали разом із Софією.

Жінки виглядали стомленими, але їхні очі випромінювали природну цікавість. Вони, ймовірно, вже чули про трагедію, але все ще були шоковані.

— Доброго дня, пані, — звернувся Рудий. — Ми розслідуємо справу про вбивство вашої колеги, Софії Коваленко. Чи можете ви розповісти нам про неї щось, що могло б допомогти?